Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Хто ж, власне, знайшов хлопця? — спитав високий сивий моряк. — Орніччо, Альбертіно чи ти, Томазо?

— Гроші ми, звичайно, розділимо на три рівні частки, — пояснив глашатай, кладучи руку мені на плече. — А я берусь відпровадити його додому.

— Ви не одержите грошей, синьйори, сказав я, тремтячи від хвилювання, — бо я не той, за кого ви мене вважаєте.

— Перестань викручуватись, хлопче! — зауважив глашатай. — Синьйора Джованіні видасть зараз всі грошики до останнього сольдо…

— Добродії синьйори, — сказав я у відчаї, — я не розумію, що сталося, але я справді Франческо Руппі, я ніколи не мав наміру тікати на кораблі і розповів щойно про все своє життя, нічого не приховуючи.

Моряки обступили мене, безцеремонно розглядали і вертіли навсібіч.

— Потрібно було просто спуститися в трюм і залізти куди-небудь у паки з товаром, тоді тебе не впіймали б, курчатко, — порадив молодий чепуруватий моряк з червоним обличчям. — Але через два місяці все одно ти, ридма ридаючи, повернувся б до матері, бо море зовсім не така весела штука, як це здається здаля.

— А за цей час твоя мати виплакала б очі за тобою… — суворо сказав високий моряк з перев'язаним оком… — Не роздумуй довго, Томазо!.. Альбертіно, забирай хлопця! І мерщій повідомте монну Джованіні!.. Ходімо, пане прикажчик, бо ж і мені потрібно в банк.

— Ні, — відповів синьйор Томазо заклопотано, — слід ще розпитати хлопця. Якщо ми помиляємось, горе бідної жінки буде ще більше…

Голосно розмовляючи і сміючись, моряки рушили до виходу.

Цієї миті у кімнату ввійшов Орніччо з мискою паруючого соусу.

— Не йдіть, синьйори, — гукнув він, — обід готовий!.. Помий руки, Франческо… Синьйор Томазо, я гадаю, його потрібно нагодувати: не знаю, чи їв він що-небудь сьогодні від ранку.

— З учорашнього ранку, — поправив його глашатай, заглядаючи в папір. — Учора в день святої Анжеліки він утік з дому. Де ти здибався з ним, Орніччо?

— Ми побилися з ним на площі, — відповів Орніччо. — Я перший зачепив його, і за це мені здорово перепало. Потім ми помирилися. Він розповів мені свою історію, а я йому — свою. Потім ми йшли мимо гавані. Він хотів попроситись на корабель, але я відраяв його…

Слова Орніччо заглушив голосний регіт.

— Ти впіймався, півнику, не одпирайся більш, ти збирався втекти на кораблі! — зарепетував веселий молодий моряк.

— Альбертіно, веди його негайно додому! — наказав, зупиняючись у дверях, чолов'яга з пов'язкою. — Зважте на горе його матері!

— Ти знайшов собі поганого товариша, — звернувся глашатай до Орніччо, коли моряки і прикажчики пішли. — За півгодини він набрехав нам більше, ніж ярмарковий віщун за півдня. З його слів, він працював у срібляра, потім у нього вкрав таріль чернець, а в ченця її відібрав солдат…

— Зачекай-но, Альбертіно! — сказав Орніччо. — У нього справді в руках була таріль, коли я його зустрів.

— Облишмо суперечку, — зауважив синьйор Томазо, нарізаючи хліба, — усі голодні, а Франческо, напевне, більше від усіх. Пообідаймо спокійно, а потім поміркуємо, що нам діяти далі.

Спокійно пообідати, одначе, так і не пощастило. Неймовірний гамір на вулиці примусив усіх нас кинутися до вікон.

Висока огрядна жінка в розкішному вбранні, спотикаючись об каміння, бігла вулицею, її супроводжував цілий натовп служниць, які голосили і верещали. На бігу жінка питала про щось у перехожих, і, коли їй вказали на наш дім, вона зупинилась, не насмілюючись ступити на хисткі східці.

— Господаре, майстре, чи як вас там! — гукала вона. — Де ви ховаєте мого синочка? Ческо, янголятку, де ти? Вийди, покажись своїй бідній матері!

Синьйор Томазо, взявши мене за руку, вивів на ганок.

— Це ваш син? — спитав він і, звернувшись до служниць, повторив: — Це ваш молодий господар Франческо Джованіні?

— Горе мені, горе мені! — заголосила жінка. — Вони показують мені якогось конюха, якогось пастуха і хочуть, щоб я сказала, що це мій маленький гарнесенький хлопчик!

— Це не наш пан, — загукали служниці. — Заберіть цього замазуру, поверніть нам нашого красня Франческо!

— Шукайте свого красня Франческо в іншому місці! — пробурмотів синьйор Томазо, спересердя зачиняючи двері. — А ми ходімо закінчувати обід… Франческо Руппі, пробач мені мою недовіру! Я спробую спокутувати перед тобою свою провину.

По обіді синьйор Томазо ще раз вислухав розповідь про мої пригоди.

— Скільки важила таріль, яку в тебе вкрали? — спитав він. — Така річ, очевидно, варта багато грошей. Я призначу тобі невелику платню, і поступово ти збереш необхідну суму. Доти ти мусиш уникати зустрічі з твоїм господарем, який може тебе запроторити в тюрму.

— Майстер Тульпі виходить тільки у неділю і відлучається лише в церкву, — сказав я. — Але він іншого приходу, і в цій частині міста ми з ним навряд чи зустрінемось.

За порадою синьйора Томазо я майже три тижні не виходив з дому. Нарешті, вже в середині серпня, Орніччо, на моє прохання, відвідав завулок Сріблярів, щоб дізнатись, які чутки ширяться про моє зникнення.

На превелику радість, він приніс звістку, що майстер Тульпі виїхав зі свого дому. Очевидно, він покинув Геную, бо чотири дні розпродував своє майно.

Він продав також і мій святковий одяг, і золотий ланцюжок, і перстень, які дістались мені у спадщину від матері.

Мій одяг і гарні нові туфлі купив Руффо Даніелі. І він же розповів Орніччо, що з Генуї вирушили чотирнадцять вправних ремісників, яких викликав французький король у місто Авіньйон. Можливо, майстер Тульпі був серед них.