Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

І Орніччо раптом пройшовся колесом по вулиці. Обличчя його й очі налилися кров'ю, і я занепокоєно чекав, що він ось-ось знову знепритомніє. Але, коли він, усміхаючись, зупинився біля мене, я зрозумів, що мій удар не завдав йому великої шкоди.

— Що ти збираєшся робити тепер, Франческо? — спитав він раптом занепокоєно. — І що буде з тареллю? До твого майстра я вже тебе не пущу. Нам доведеться звернутися за порадою до мого господаря синьйора Томазо, бо без нього ми все одно нічого не придумаємо. Ходімо ж бо…

Ми підвелися і, супроводжувані співчутливими зойками жінок, перейшли площу і попрямували до фортеці.

Все частіше й частіше мій супутник вклонявся перехожим: мабуть, його житло було вже десь поблизу.

— Куди ти ведеш мене? До комедіантів? — спитав я. Мене мало приваблювала доля ярмаркового блазня. — Може, краще ходімо в порт і я запропоную свої послуги власникам кораблів? Син майстра Баччолі на чотири місяці молодший від мене, однак його взяли у плавання…

— До яких комедіантів? — спитав Орніччо. — Ах так, я ж не закінчив ще тобі своєї історії. У балагані я навчився ходити по канату, грати на мандоліні і малювати страховища на нашій завісі. Лев, що поглинає пустельника, намальований мною, так сподобався живописцю синьйору Томазо, моєму теперішньому господареві, що він викупив мене у комедіантів за один золотий. Він дуже добра людина. Якщо ти сподобаєшся йому, він залишить тебе в майстерні. Ми тоді удвох будемо розтирати фарби і вчитися в нього його ремесла. Ну ось ми й удома.

Я озирнувся. Ми стояли біля східців, що швидше нагадували трап з поруччями, ніж вхід у людське житло. Над дахом крихітного рожевого будиночка стирчала щогла, а за нею лопотів великий сірий парус.

— Піднімайся ж, — сказав Орніччо. — Це і є будинок живописця синьйора Томазо.

У невеликій кімнаті, в яку ми увійшли, було чоловік з десять. На стінах біля вікон висіло багато кліток, у них висвистували і лящали птахи. Посеред кімнати стояв круглий стіл, а на ньому розкладені книги і карти. Над столом погойдувався підвішений до стелі маленький іграшковий кораблик, вправно вирізьблений з дерева. У кутку стояв підрамник з натягнутим на ньому чистим полотном. У білому глечику щетиною вверх стирчали пензлі. Стіни, підлога, підвіконня були вимазані фарбами.

Однак люди, що перебували в кімнаті, мало скидалися на художників. Той, що стояв найближче до мене, був безперечно вуличним глашатаєм. Я впізнав його по смугастому одягу з червоного та зеленого оксамиту, а його дошка і калатало лежали поруч, біля стіни.

Декілька чоловіків, схожих на моряків, грали в кості, а осторонь від них худорлявий і блідий юнак гортав папери, безперервно цокаючи на рахівниці.

Я зняв капелюха і вклонився, не знаючи, хто з них господар дому. Ті, що звернули на це увагу, відповіли на мій уклін.

— Господарю, — звернувся Орніччо, відчиняючи двері в сусідню кімнату, — облиште жаровню, я зараз займусь куховарством!.. Так, так, я був у банку — ніяких новин… Ось зі мною прийшов Франческо Руппі просити у вас поради і допомоги.

— Кому потрібна моя порада і допомога?.. — спитав, підходячи до дверей, високий, хворобливого вигляду чоловік. — Ти, мабуть, давно з банку, Орніччо, бо синьйор прикажчик сидить у мене вже понад дві години. То це ти шукаєш моєї допомоги? — звернувся він до мене. — Ну, розповідай, яке у тебе лихо, хлопчику.

Вдруге за сьогоднішній день мені довелося розповідати свою історію. Синьйор Томазо вислухав мене до кінця, але кілька разів під час своєї розповіді я помічав, що він усміхається, ховаючи усмішку в бороду.

Я закінчив свою оповідь проханням надати мені притулок хоча б на деякий час, бо зараз до майстра Тульпі я не наважуюсь повернутися.

— Так, так, — сказав він, — гаразд… Але ж я не знаю, чи варто допомагати хлопчиськові, який так гарно вміє брехати, як ти.

Я закляк од подиву, а синьйор Томазо, взявши якогось папера зі столу, почав читати, поглядаючи на мене.

— «Вік — тринадцять років, середній на зріст, лице рум'яне, веснянкувате, волосся густе, русяве, кучеряве, очі сірі». Як, ти сказав, тебе звати?

— Франческо, — промовив я зніяковіло, ще нічого не розуміючи.

— Навіть імені ти не здогадався змінити, — сказав синьйор Томазо, усміхаючись. — Куди ж ти надумав тікати, Франческо Джованіні?

Моряки, залишивши кості, з цікавістю прислухалися до нашої розмови.

І я був радий, коли синьйор Томазо, звернувшись до глашатая, сказав:

— Альбертіно, поясни ж добродіям, у чому річ.

— «Слухайте, слухайте, шановні громадяни Генуї! Монна Джованіна Джованіні обіцяє п'ять венеціанських дукатів[2] тому, хто вкаже місцеперебування її єдиного сина, Франческо Джованіні, який задумав втекти з дому на одному з кораблів, що відпливають до Іспанії».

Від подиву я остовпів. Навколо мене розмовляли й сміялись, похитували головами, а я щипав себе за руку, бо мені здалося, що це я бачу вві сні.

— Якщо за кожного хлопчиська, що тікає у море, будуть платити по п'ять дукатів, ми швидко станемо багатіями, — сказав один моряк. — Місяця не минає, щоб я не впіймав у трюмі двох-трьох хлопчаків, які благають мене взяти їх з собою в Африку або на Азори.