Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Натовп ніс мене вперед. Якби я хотів зупинитись, я не міг би цього зробити. Поблизу палацу архієпіскопа я почав протискатися на той бік вулиці.
Шитво на одягу воїнів дряпало мені руки, пальці терпли від важкої тарелі. Люди стояли так щільно, що можна було почути, як б'ється серце в сусіда. Всі дивилися вгору. Лише тепер я помітив над дахами дим та іскри. Думка про пожежу промайнула в мене в голові.
— Що сталося? — запитав я жінку, яка з немовлям на руках протискалася слідом за мною.
— Нічого не знаю, — відповіла вона, пробираючись далі.
— Що сталося? — спитав я знову.
І тоді якась перекупка гукнула мені:
— Іди швидше, хлопче, бо не встигнеш! Це спалюють єретика Гуго Мецці.
Я ще ніколи не бачив, як спалюють людину. Коли спалювали Джакомо Піанделло, моя мати ходила в Пізу дивитися на нього, але тоді я був ще такий малий і кволий, що не міг здійснити таку далеку подорож. Я дуже гірко плакав того дня.
Я добре пам'ятаю, як мати повернулася з Пізи; пам'ятаю її засмагле обличчя і потемнілий на спині від пилюки і поту одяг.
Сусідки збирались у нашій кухні, і мати терпляче, по кілька разів на день, повторювала одне і те саме:
— Нарешті полум'я спалахнуло востаннє, і посипались іскри. Це злий дух у муках і корчах покидав тіло спокушеного грішника.
— А який-бо він, той грішник? — запитували сусідки.
— О, він смаглявий на обличчі, ніби мавр, — відповідала мати. — Волосся розділялося у нього на голові на два боки, щоб прикрити маленькі ріжки. Ніс сягав підборіддя. І всім, хто бачив його, було зрозуміло, що він чаклун…
Я добіг до площі.
Нарешті мені пощастило просотатися крізь щільний натовп. Далі було набагато вільніше, бо стояла кінна сторожа. Я шмигнув коневі під черево й опинився в перших рядах.
Грішника не спалювали до смерті, його тільки обвели навколо міста на страх маловірам і зараз «підсмажували» на вогні. У натовпі подейкували, що він заслуговує на суворіше покарання, але генуезькі купці втрутились у цю справу, боячись, щоб люди інших вірувань не перестали відвідувати генуезький порт.
Перелік злочинів осудженого висів у нього на грудях. Відстань до нього була чимала, і я нічого не міг прочитати, але, зважаючи на довжину списку, це був великий грішник.
Можливо, він і був чаклун, як, скажімо, Джакомо Піанделло, але цього не можна було встановити з першого погляду. Пряме, як солома, волосся спадало йому на очі. Ковпак зсунутий набік, на ковпаку зображено пекельний вогонь і причандалля для тортур. Голубі очі нещасного вирячені від болю і страху. Вій кричав, але шум і гамір юрби, вигуки перекупок і лайка заглушали його зойк. Четверо служників, одягнутих у чорне з жовтим, пронесли носилки знатної дами. Порив вітру підхопив полум'я, відштовхнув його од стовпа. І я ще раз побачив обличчя осудженого. Боже, будь милостивий до нього, грішного!
Цієї миті я відчув дужий удар по руці і випустив таріль. Вона описала півколо і з дзенькотом упала на купу каміння.
— Роззяво, — промовив дзвінкий голос, — ти приніс цю таріль сюди, щоб позбирати у неї нутрощі цього бідолахи?
Переді мною стояв юнак з кістяним ножем у руці. Такими ножами художники зішкрібають фарби з полотна.
Мені потрібно було ступити кілька кроків і підняти таріль, щоб її не затоптали в натовпі, але подарувати образу я також не міг. Юнак був вищий від мене, проте плечі його були набагато вужчі від моїх, і під його камзолом я не помічав міцних м'язів.
Від церкви святого Антонія до церкви Зачаття мене бояться всі хлопчаки, усі рознощики, учні й підмайстри.
Я глянув на таріль — вона миготіла в натовпі, як місяць.
Потім я повернувся і вдарив кривдника подвійним ударом, так, як б'ють хлопці портові і з набережної, — в груди і в підборіддя.
Я знав, звідки тепер мені сподіватися удару, і повернувся до юнака правим боком, захищаючи серце і живіт.
Але раптом задирака похитнувся, якось дивно зойкнув і впав навзнак на каміння.
У цю мить сторожа палицями розштовхала натовп і показались носилки архіепіскопа. Їх пронесли повз мене так близько, що я розгледів товсту і білу руку його превелебності, подзьобану ластовинням.
Жінки і діти бігли за носилками; безрукі, сліпі, криві шкандибали слідом за ними. Я з жахом побачив, як якийсь рудий здоровило наступив на груди мого ворога. Я кинувся до нього.
Очі юнака були щільно заплющені, а з рота збігала тоненька рожева цівочка.
Обережно підвівши йому голову, я підклав під неї свого нового капелюха з пряжками. Під його густим чорним волоссям на потилиці була, певно, рана, бо пальці мої зачервонілися кров'ю. Я вирішив спочатку взяти таріль, віднести її куди треба, а потім повернутися і подати допомогу потерпілому. Але тарелі вже не було на тому місці, де я її щойно бачив.
Чернець, підперезаний ременем, видирав її з рук солдата, а той, незважаючи на його прокльони, мовчки загортав таріль у плащ.
— Лиходію, — верещав чернець, — ти віднімаєш у бідного старця його останній скарб! Ось на такій же тарелі тебе чорти підсмажуватимуть у пеклі за те, що ти крадеш у святу п'ятницю.
Солдат байдуже повернувся до нього спиною.
— Ну що ж, я лише врятував тебе від такої долі, — спокійно відповів він, вскакуючи в сідло. — Поясни мені, яким чином у бідного старого могла опинитися така дорога річ?
Я підбіг до солдата.
— Ваша милість, — сказав я, — це, звичайно, не його блюдо. Воно належить моєму господареві, срібних