Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Запорожці хотіли помститись на поляках у самій Варшаві і обмити польською кров’ю майдан Старого Міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони умовляли гетьмана йти на Варшаву, і під впливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів та Варшаву.

Запорожці й на той час були найближчими його пособниками. Багатьох запорожців гетьман попризначав полковниками та осавулами українських козацьких полків, а всякий з тих полковників, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик, Пушкаренко й інші закликали за собою до нових полків своїх побратимів та товаришів, і таким чином з запорожців почала складатись нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися — незадовго перед тйм помер король польський Володислав, і новий король Ян Казимир, за якого при обранні на королівство тяг руку й Хмельницький, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевняв Хмельницького, що й без походу козаків на Варшаву він зробить все, як вони того бажають, аби тільки Хмельницький повернувся на Україну і там дожидав королівських комісарів. Хмельницький у той час ще не мав думки зовсім одлучити Україну од Польщі. Він перестав слухати запорозьких порадників і, повернувши військо од За-мостя на Київ, почав ще з походу розпускати козаків по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під’їхав до Золотої брами, вислухав там промови, у яких його славили як визволителя України од польського ярма, а православної віри од утисків католицтва, і серед радісних вигуків мешканців доїхав до собору св. Софії, на паперті якого його зустріли митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій. І справді було за що прославляти Богдана Хмельницького: з нікчемною силою у 8000 запорожців він спромігся зробити те, про що мріяли і чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк та Остряниця, — збудив український народ до національної свідомості, розбуркав його і визволив з довговічної польської неволі. Вся Україна — од Карпатських гір до верхів’я Десни, Псла та Ворскли — стала вільною і визнала владу тільки одного Богдана Хмельницького.

Зробивши своє діло — визволивши Україну, — запорожці з Києва подалися на Січ до своїх улюблених степів та до батька Великого Лугу, біля Хмельницького ж лишилися тільки ті з них, хто був старшиною по нових полках українських козаків.

Оповідання лфетє

БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ (РОКИ 1649-1680) ДОБА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Спокійне гетьманування Богдана Хмельницького протяглося дуже недовго. Недовго одпочивали на Січі й запорожці. Король польський Ян Казимир нічого того не зробив, що обіцяв гетьманові, і на початку літа року 1649 вже збирав військо, щоб іти на Україну гамувати козаччину. Довідавшись про те, Хмельницький так само почав скликати козаків, викликав з Січі й запорожців і прикликав на поміч свбго спільника кримського хана.

Збір козаків на Україні

Королю цим разом не вдалося зібрати багато війська, і Хмельницький половину того війська обложив у Збаражі, другу ж половину, що була під проводом самого короля, в серпні 1649 року біля міста Зборова, сполучившись з татарами, упень погромив. Козаки трохи було не взяли у бранці навіть самого короля, та гетьман не наважився того зробити і спинив їх, бо все-таки мав короля за свого державця. Він звелів козакам, що вже оточили було короля, припинити бій і вийти геть з польського табору.

Та легкодухість Хмельницького дуже обурила запорожців... І справді, не минуло й кількох днів, як самому Хмельницькому довелося каятись у своєму вчинкові, а через рік його легкодухість мусила оплакувати гіркими слізьми й уся Україна. Король закупив хана золотом, і той примусив Хмельницького замиритись з королем на зовсім нікчемних умовах: він мусив навіть на останню частину України пустити назад польських панів та ще й повернути їм всі їхні маєтки і примушувати поспільство знову коритися панам і на них працювати.

Такої легкодухості запорожці вже не подарували Хмельницькому і після гострих дорікань зовсім його покинули й пішли на Запорожжя. Розраїння між запорожцями та Хмельницьким було таке гостре, що року 1650 запорозька голота, або чернь, обрала було замість нього іншого гетьмана — козака Гудського, та тільки ймення Богдана Хмельницького, побідника над поляками, ще багато важило на Січі, і скоро прихильники Хмельницького, взявши на Січі верх, схопили Гудського і послали гетьманові до рук. Трохи пізніше, восени 1650 року, коли гетьман покликав запорожців іти з його сином Тимошем походом на Молдаву за те, що господар молдавський Лупул не хотів віддати свою дочку за Тимоша, запорожці, хоч і не всім військом, а все-таки у чималій кількості, пристали до Тимоша, ходили у Волощину і допомогли Тимошу Хмель-ниченкові добути Ясси і примусити Лупула заплатити великий окуп. З початку війни Лупул все мав надію на поміч з боку Польщі і кілька разів звертався за поміччю до коронного гетьмана По-тоцького, та король не дозволив польському війську нападати на козаків...

Цей козацький похід на Молдаву народ український вважав верхом козацької слави, що й зазначив у сучасній думі:

Як із Низу, із Дністра, тихий вітер повіває,

Бог святий знає, Бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Тоді ж то не могли знати ні сотники,

ні полковники,

Ні джури козацькії,

Ні мужі громадськії,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський,

У городі Чигирині задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигирина рушав;

За ним козаки йдуть, яко ярая бджола гудуть, Котрий козак не має в себе шаблі булатної, Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким у охотне військо

поспішає.

От тоді ж то, як до річки Дністра прибував,

На три часті козаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв;

А ще од своїх рук листи писав.

До Василя Молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василю Молдавський,

Господарю Волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться? Чи мириться?

Чи городи свої волоські уступати?

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» Тоді Василій Молдавський,

Господар Волоський, Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане-гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов-Богдане Чигиринський.

Не буду я з тобою ні битися,

Ні миритися,

Ні городів тобі волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покоритися меншому,

Ніж мені тобі, старшому?»

От тоді ж то Хмельницький, як сії слова