Перстень Борджія - Володимир Нефф

на заході вже давно згасло і всі собаки на обох берегах Босфору з’єднали свої собачі голоси в одне протяжне і безупинне жалобне скавучання, виття, гавкіт і дзявкіт, — перед домом Гамді–ефенді з’явилася чота яничарів з оголеними шаблями й запаленими смолоскипами. Цієї нічної пори вони виглядали неприродно великими, хоча й справді для служби в сералі вибирали найбільших з найбільших здорованів, а крім того, вони носили на головах високі фески, оздоблені стрічками, що спадали по спині аж до пояса. Коли ж їхній начальник, капітан, загримав у ворота могутнім кулаком, Гамді–ефенді прошепотів посинілими від ляку вустами:

— От і воно.

І сам особисто пішов їм відчиняти, не чекаючи на воротаря, який кудись зник і, безперечно, вже спав.

Капітан, звання якого визначала срібна стрічка, прикріплена від середини чола до краю фески, на питання Гамді відповів, що бажає говорити з Абдуллою. Так він висловився — з Абдуллою, не з рабом Абдуллою чи Абдуллою–беєм, як Пан панів сьогодні раз чи два був назвав Петра, — просто з Абдуллою, і все, крапка. Це прозвучало так категорично й непривітно, що Гамді не втримався від запитання:

— З моїм зятем Абдуллою?

Капітан яничарів грубо, по–яничарськи зареготав.

— Ач який жвавий, з його зятем! Гадаєш, що кожен, і навіть я, при своєму високому званні, мусить знати твої родинні стосунки? Я маю наказ говорити з таким собі Абдуллою, який мешкає в цьому домі і якого сьогодні по обіді Бог на землі особисто допитував. Поклич–но його до мене і швиденько, якщо не бажаєш дочекатися неприємностей, якими я, при своєму високому званні, можу зі своїми хлопцями тебе ощасливити.

— Я тут, — сказав Петр, як уже колись був заявив про себе в цьому будинку, і вийшов з темряви коридора до відчинених дверей, освітлених смолоскипами яничарів. — Що б ти хотів, капітане? Мабуть, щось вельми важливе, якщо ти, при своєму високому званні, сам особисто потурбувався про мене.

І тут трапилося щось вельми дивне: в ту мить, коли Петр вийшов з темряви і з’явився в колі палаючих смолоскипів, капітан яничарів тицьнув свою палицю під пахву, а звільненою рукою вхопився за ніс, так само зробили і його люди, прості вояки без бантів на чолі.

— У тебе є халат його величності, — сказав він гугняво, як говорять люди з сильним нежитем. — Поверни його мені, щоб я відніс назад його величності, доки ти не вчинив з ним чогось неналежного.

— Це наказ його величності? — запитав Петр.

— Це не твоя справа, — гугняво відповів капітан. — Моє звання достатньо високе, щоб ти без зайвих запитань і церемоній зробив те, що я тобі наказав: віддай мені султанів халат.

— Не раніше, як ти поясниш мені, чому ви всі тримаєтеся за носи, — сказав Петр.

— Либонь, тому, що тут щось смердить. Пекельно смердить, чесно кажучи, так, наче тут хтось саме виліз з каналізації, — мовив капітан яничарів, і його підлеглі зустріли цю відповідь грубим яничарським реготом, майже таким, яким сміються здичавілі вояки при плюндруванні міста, кидаючи у полум’я живих немовлят; а капітан зареготав з ними. Але довго він не сміявся, бо Петр так уцідив йому межи очі, що в того відразу з обох ніздрів бризнула кров.

— Це щоб ти справді мав причину триматися за носа, нікчемо, — сказав він, коли капітан яничарів, сякаючи й захлинаючись власною кров’ю, помалу звівся на коліна в дорожній пилюзі. — Ну що, хлопці? — звернувся Петр до його вояків, які також уже не сміялися і лише глухо бурмотали, відступаючи перед Петровим поглядом. — Ніхто з вас не хоче, щоб я його також погладив? Якщо ні, то дайте нам спокій і забирайтесь звідси геть. А халат я поверну його величності власноручно, як власноручно я отримав його від неї.

— Це тобі так легко не минеться! — жалібно крикнув капітан яничарів закривавленими губами. — Ти ще заплатиш мені, каналізаційний щуре!

Тим часом Петр закрив ворота й засунув засув.

— Нічого серйозного, — сказав він своєму тестеві, який, напівмертвий від жаху, рвав на собі волосся й голосив, що тепер через Петрову божевільну нерозважність справді настане кінець усім надіям і всім сподіванням, отож не залишається нічого іншого, як умерти, бо ж яничари не вибачать такої зневаги, повернуться з підмогою і його, Гамді, як і Лейлу, а передусім Петра, роздеруть на клапті.

— Нічого серйозного, — відповів Петр на тестеві нарікання, — це була лише безглузда спроба привести мене в таку халепу, що цим разом мені не допоміг би жоден перстень Борджіа і жодні цитати з Філософа про суть і випадки. Бо якби я був віддав їм халат, вони б його вкрали й поділилися діамантами, сказавши, що нічого не знають, а я потім даремно пояснював би, куди подівся султанів одяг. А що яничари ще сьогодні повернуться з підмогою, щоб нас убити, цього, татоньку, не бійтеся, бо хоча моя позиція перед султановим троном, як видається, під сильною загрозою, але я все ще ношу титул Знання Його Величності, а всі великі самодержці звикли не міняти своїх рішень відразу, цілком і повністю, вони радше викручуються й ухиляються, аби не було розмов, що вони самі не знають, що верзуть, і що їх слово не має жодної ваги й вартості. З цього випливає, що на цю ніч ми можемо забути про всі турботи, відклавши їх на завтрашній день.

І пішов зі своєю дружиною Лейлою до спальні і — за висловом другої сріблясто–сивої баби–сповитухи — старався там і виконував таку добрячу роботу, що професійне визначення першої баби, тієї білої, що Лейла ще недавно була панною, щохвилі ставало несуттєвим. Врешті Лейла, переможена і стомлена розкішшю й коханням, сповнена таким блаженним і цілковитим розслабленням, що тіло здавалося невагомим, бо кожна часточка її юної істоти була насичена і вже не мала чого бажати, погладила розкуйовджене Петрове волосся і прошепотіла:

— Ох, ти мій соколе. А він відповів:

— Я не сокіл.