Перстень Борджія - Володимир Нефф

Султан повернув свої мигдалеподібні очі до Петра.

— Скажеш таке? Петр усміхнувся.

— Не скажу, ваша величність.

— Так я і знав, — мовив султан. — Нічого кращого тобі не спадає на думку, бараняча голово?

Муфтій, зовсім зніяковівши, трохи поміркував.

— То нехай ваша величність назве його почесним мусульманином, — запропонував він.

Султан обома долонями ляснув по стегнах.

— Це саме те, що я хотів почути! — скрикнув він. — А тепер, муфтію, будь уважним, нашорошивши вуха й розплющивши очі. Мій любий Абдулло, рабе, піднесений до сонця, ти, що прийшовся до вподоби моєму серцю й розуму, чоловіче чистий і нездатний на підлість і брехню, почесний мусульманине і перший представнику сану, званого Знання Його Величності, — перший і, я гадаю, останній, бо мені не видається можливим, щоб хтось після тебе зайняв цю посаду, — мій раднику й довірена особо, мова якого, забарвлена чужим акцентом, звучить для мого слуху як музика, що надихає і спонукує до роздумів, — адже ти бачив, який я бадьорий і веселий, — знай, що почесть, яку я надумав для тебе, — це найвища з усіх почестей, які є в моєму розпорядженні, а це вже щось та значить. Скинь халат.

Вражений Петр скинув свою сіру хламиду покутника і обвинуваченого, а тим часом султан, уставши, розстебнув діаманти, що слугували за ґудзики, струснув із пліч свій пречудовий халат, який сяяв коштовними каменями, як небо в ясну серпневу ніч, і накрив ним Петрові плечі. І відразу ж п’ятьма будівлями сералю поширилась новина, що велика Турецька імперія отримала на майбутнє нового володаря.

Якщо Петр, як ми згадували, прихильник libera arbitria, себто свободи людської волі, не визнавав у своєму житті нічого, що б можна було назвати мотивом повторення, і, отже, не бачив ніякісінького симетричного зв’язку між своєю тріумфальною аудієнцією у глави християнства, папи, що відбулася, за приблизними даними, майже шість років тому, і своєю не менш переможною аудієнцією у глави ворогів християнства турецького султана, він усе–таки не сумнівався, що тодішня ситуація по–своєму повториться й цього разу. Володарі, надто могутні й надто самотні у своєму винятковому становищі, легко спалахують, легко захоплюються, вдячні будь–кому, хто якось цікаво зможе визволити їх із неприродної нудьги владарювання, але так само легко й холонуть і тверезішають. І, як колись папа, засипавши Петра своїми милостями, наступного ж дня дипломатично і змудріло обрізав ці свої милості до такої міри, що це було схоже на те, що він їх відмінив, так само й тепер слід було чекати чогось подібного і від султана.

Такої ж думки був і Гамді–історик, до скромного дому й до чарівної чорнявої доньки якого Петр повернувся відразу ж після завершення своєї аудієнції в Того, Для Кого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності. Учений історик вважав, що підвищення, отримане його зятем, надто несподіване, дике й неприродне, ба навіть химерне, щоб його можна було поважно й відповідним чином цінувати. Петр, мовляв, діяв неправильно, коли перед султаном дав волю своєму непристойному нахабству і не взяв прикладу зі свого тестя Гамді, який зважував кожне своє слово і радше мовчав, аби не мовити чогось, що згодом могло стати прикрим для нього, хоча і в нього свербів язик то від якоїсь дотепної репліки, то від переконливого аргументу. Він, Гамді, мовляв, заціпенів, коли Петр шпарив султанові у вічі свої дикі думки, нечувані перебільшення і єресі. Коли, наприклад, Петр сказав про те, що не вірить у Бога, Гамді буквально відчув, як у нього на голові піднімався тюрбан від волосся, що ставало дибки. Султан, нехай буде висловлено Аллахові подяку, щоправда, дозволив Петрові замакітрити собі голову шаленою балаканиною і в своєму затьмаренні неймовірно його відзначив, але важко передбачити, що станеться і що буде, коли думки в його голові знову вишикуються як раніше, а головне — і цього слід боятися найбільше, — коли він прислухається до коментарів ревнивих і заздрісних придворних, які юрмляться навколо нього і яких корколомний успіх Петра воістину позбавить сну. Він, Гамді–ефенді, відчуває від цього всього такий страх, що в нього в животі всі тельбухи крутяться і звиваються, мов клубок змій, і він міг би, нехай повірить йому пан зять, аргументувати ці свої неприємні відчуття і чорні передбачення десятками прикладів з історії.

Песимізм ученого історика, забарвлений наївно приховуваними ревнощами до зятевого успіху та соромом за свій промах, можливо, був перебільшеним, і Петр, хоча зі своїм знанням світу й людей мав би стояти вище за такі дурниці, сприймав тестеві докори без гніву, бо вважав негідним, якщо не безсоромним те, що старий пан спокійно і мовби вдаючи, що нічого не сталося, оминає ту обставину, що, якби Петр не повівся перед султаном саме таким чином, вони обоє, тесть і зять, можливо, вмирали б зараз повільною й болісною смертю на палі.

А мала Лейла, що б не казав її турботливий татусь і як би він не каркав, втупила в Петра свої очі, чорні як вельми темна й довга ніч, з виразом палкої відданості й шаленого захоплення. Вона знала дуже добре, бо якась пташка–щебе–тушка негайно цвірінькнула їй, що Петр не поводився перед монархом нерозважливо й необачно, як це хотів зобразити вчений Гамді–ефенді, а тямовито й чудово, і що її татусь, навпаки, діяв безглуздо й незугарно, отож вона була невимовно щаслива й така горда за свого чоловіка, що її маленькі груди здіймалися, мов після прудкого бігу, а Петрове обличчя розпливалося й віддалялося через її сльози захвату й невимовного щастя.

Але дуже швидко виявилося, що Гамді–ефенді добре знав, що говорить, бо відразу ж після останньої молитви, яку він і Лейла виконали з належною докладністю і старанністю, тоді як Петр похмуро пішов до свого кабінету, щоб там розмовляти зі своїм богом Пантараєм, — отож після останньої молитви, коли небо