Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

— Це ти, Ютті? — почувся голос камердинера. — Я думав, ти спиш, дзига, а ти ще… — грюкнув засув на залізній брамі.

Ютта попрямувала з Гансом до будинку. Так і розлучилися, не попрощавшись.

Вона пішла, і Манфред одразу відчув, яка прохолодна осіння ніч. Він ще довго стояв під парканом, прислухався до кроків дівчини, які поволі затихали біля будинку, і думав, що все життя для нього буде холодним, промозклим і безглуздим, як оця ніч, коли не буде поруч її — Ютти.

Андрій Гаркуша сидів на стовбурі поваленої ялиці і дивився в долину. Звідти, що день вище, у гори піднімалася весна. Альпійські верхи ще підпирали небо білими іскристими шишаками, а долина вже зеленіла травою. На лісосіці лежали сині, набряклі, мов губка, водою клапті снігу. Квітневе сонце висмикувало із землі перші проліски. На згадку про важку альпійську зиму лишились відморожені ноги і застигла у серці туга. На лісосіці жилося легше, ніж у Дахау, але й тут були бараки, мордобій, колючий дріт і баланда. Праця виснажувала, отупляла. За зиму Андрій огрубів, схуд. Від морозу і вітру обличчя почорніло, засмагло. В його сірих очах уже не було того дитячого страху, з яким він ступив на німецьку землю минулої осені. У них світилася вперта неприборкана воля.

Весна принесла з собою чутки про навальний наступ Радянської Армії у Східній Пруссії. Власне, ті радісні вісті привіз Федір Крайніченко, що тижнів два тому прибув у Ебензе з новою партією в'язнів Дахау. Старий Вольф подбав і про нього. Коли Крайніченко вийшов із вагона, Яровий не одразу впізнай його. Розірвана, скривавлена сорочка висіла на ньому брудними клаптями. На тілі сочилися рубці, чорніли підпалини. Обличчя заросло циганською бородою. Білими нитками заплуталась в ній сивина.

Тільки очі палахкотіли якимось сухим вогнем.

— Наші на Одері! — сказав він замість вітання, обнімаючись з Яровим.

Ця звістка за якусь мить облетіла бараки і повернулась до них, стократ повторена серцями в'язнів. Вони чекали весни, як проліски сонця. Весна повертала надію на втечу. Зимою у горах далеко не пройдеш. Яровий давно виношував плани втечі, а з появою Крайніченка робота закипіла з потроєною енергією. Вони детально вивчали систему оборони табору і лісосіки. Друзі прийшли до висновку, що тікати треба, захопивши останній лісовоз. Але, як на гріх, машини ось уже близько тижня не приїздили на лісосіку. Сьогодні до півдня теж не було жодної машини.

Звалена ялиця плакала на сонці гарячими бурштиновими краплями живиці. Вони викочувались на поранену, оброслу мохом кору і застигали на ній білими іскристими намистинами.

З весною у таборі Ебензе в'язні відчули полегкість. Варта уже не знущалася з них, як раніше. Навіть Гребер ніби пом'якшав, на його обличчі з'явилася розгублена, запобіглива осмішка. Все частіше зітхав над газетою Репке і вже не кричав: «Марш! Марш!», — а тільки понуро плентався за в'язнями у ліс і з лісу. Коли ті працювали, єфрейтор сідав на пеньок і награвав на губній гармошці тужливі баварські мелодії. Ганса Репке з 1944 року приписали до табору Ебензе. Американська бомба рознесла на тріски будиночок на затишній Вельфортштрасе поблизу Остбангофа і поховала під уламками його Грету. Репке залишився один. Став мовчазний, замкнутий, ніби разом з мундиром охоронця натягнув на себе шори. У перемогу він не вірив давно. Але ніколи про це не говорив. Розклеєні по Мюнхену плакати «Тс-с!» замкнули йому рота. Але думок не замкнеш. Вони, як мошка, не давали йому спокою. Десь глибоко в ньому засіла мстива злість на американців, і Репке зганяв її на вайлуватому Генрі.

Стрілок-радист збитої над Мюнхеном літаючої кріпості Б-29 Генрі Прічард був родом з Торонто, але сім'я його жила десь у Штатах. Батько мав невеличку ферму і мріяв прикупити ще шматок землі для сина. Генрі пішов до авіації, там більше платили. Долари він посилав додому. Ні війна, ні політика його не цікавили. Причіпки Репке він зносив мовчки, як і свій полон, як і всі інші несподіванки та круті повороти долі. Генрі з дитинства сповідав баптизм. Але віра його була гнучка і на американський манір хитрувата. Все, що приносило хоч найменшу користь, — годилося, що давало збитки, — підлягало анафемі. Невідомо чому, але з перших днів знайомства Прічард весь час тримався ближче до Андрія, Миколи, Крайніченка і бородатого. Мабуть, йому імпонувала їх щира дружба.

До їх гурту тягнувся і Броніслав Пшигодський, шляхтич із Кракова, що за свою ненависть до швабів, нестримний язик і невдалі спекуляції з сорок другого року мандрував по таборах Німеччини. Колись у Східній Пруссії Пшигодські володіли невеличким маєтком. Гітлерівці спалили його дотла, і Бронек не міг їм того забути. У Кракові на нього чекала панна Зося, з якою він після війни збирався одружитись. Бронек Пшигодський був галасливий, балакучий і вельми гонористий. Про його панну Зосю Андрій, та й інші, знали все, аж до сорту, кольору та розміру панталон, які Бронек подарував їй на день ангела. Коли Пшигодський не говорив про панну Зосю — він говорив про політику, генерала Бур-Комаровського, прем'єра Миколайчика і Андерса. Все інше він вважав дріб'язком, невартим його уваги.

Сонце припікало Андрієві плечі. Кора на ялиці парувала. Густий дух живиці і розімлілої на сонці хвої бив у ніздрі і просвіжав голову, мов нашатир. Репке перестав грати, підвівся з пенька, потягнувся, мов кіт на сонці, і крикнув:

— Арбайт! Робота!

Перерва скінчилася. Далі вгору по Вирубці ставали до роботи інші групи команд. Бородатий взяв сокиру, підійшов до зваленої ялиці і почав обрубувати на ній гілля. Крайніченко став поруч. Микола і Генрі взялися за пилку. Андрій з Бронеком підняли з землі довгі дрючки і, орудуючи ними, мов важелями, покотили до штабеля товсту деревину. Штабелі стояли край дороги, що вилась схилом гори. Вздовж неї вже було навалено багато стовбурів, але їх ніхто не забирав звідси, ніби у німців враз