Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
— Ходімо, я не можу бачити його. Воно лякає мене, мов кладовище.
— Не звертай уваги, — спробував заспокоїти Манфред.
— Не можу. Затемнення, бомби, смерть. А я хочу жити, Фреді, жити… Яке мені діло до цієї війни. Чому я повинна ходити в темряві, спати в бомбосховищі. Мені вісімнадцять, я хочу сміятись, веселитись, кохати. Інколи я почуваю себе так, ніби мене обікрали, забрали все до нитки.
— Обікрали не тільки нас. У цілого покоління украдено юність. — Він поділяв її думки, її болі, але не міг допомогти…
Вони спустилися з насипу на вузькі темні вулиці Гайдхаузену. Ішли, прислухаючись до власних кроків, що відлунювались у пустих провалах між будинками.
— Чому ти не писала мені, Ютті?
— Не знаю.
— Закохалась у когось?
— Було.
Манфредові здалося, що вона не поруч, а десь ніби далеко. Він не знав, що їй сказати. Якесь непевне почуття тривоги і болю огорнуло серце. Ревнував до того, іншого.
— Чому ж не питаєш далі?
— Не цікавлюсь.
— Невже? — вона скосила на нього лукавим оком.
Він опустив голову. Ішов, розглядаючи носки солдатських чобіт. Злився на себе за те, що не вміє приховати своє почуття. Пофарбований білим край панелі несподівано привів його до стовпа. Відсахнувся, щоб не врізатись в нього лобом. Ютта розсміялась. Сміх покотився пустою вулицею, наче хто жбурнув на асфальт уламки скла.
— Тобі весело?
— Не дуже. Мені дивно, Фреді, ти ревнуєш, — голос її став теплим, знайомим. Вона знову йшла поруч нього.
— Я не ревную. Мені шкода розлучатися з мріями, я стільки часу носив їх з собою.
Вона зупинилася, взяла його за руку.
— Не треба, Фреді, не розлучайся з ними. Невже ти не бачиш, як я рада нашій зустрічі? А те, що було, вже не повернеться.
Ютта притягла Манфреда до себе, звелась навшпиньки і торкнулася вустами його губ. Він стояв мов камінний.
— Фреді, у тебе холодний ніс, — прошепотіла дівчина і потерлась об нього скронею. Потім одхилила голову і глянула у чорне небо. І знову в її очах запалахкотів той призивний, таємничий вогонь, який робив її кращою за всіх на світі.
Гаряча хвиля пройшла його тілом, змила підозру, ревнощі, образу. Він притис дівчину до грудей. Вуста їх злилися. Завихрилось, пропало все навкруги. Ніби провалилися враз у бурхливий альпійський потік, і він поніс їх, перекочуючи з валу на вал, повз чорні скелі будинків у посвітліле, іскристе небо.
— П'ятнадцять хвилин цілуються, — чийсь насмішкуватий голос прозвучав майже над вухом.
— Рекорд Баварії, — пирснув тенорок.
Ютта вислизнула з обіймів і сховалася за спину Манфреда. Двоє солдатів заливалися сміхом.
— Чого регочете? — гаркнув на них Манфред.
— Ну-ну… Ми патруль! Ану, покажи свої документи!
Манфред тицьнув йому під ніс поранену руку.
— Ось, бачиш. Досить, чи ще показувати?
Солдат розгубився, його, мабуть, взяли до армії недавно, бо вигляд замотаної бинтами руки справив на нього враження.
— Ну, гуляй, гуляй, — сказав він, примирливо осміхаючись.
Манфред обняв Ютту за плечі, і вони пішли.
— А які у неї ніжки, а талія — люкс! — прицмокнув услід тенор.
— Везе відпускникам.
Манфред і Ютта звернули за ріг. Голоси солдатів бубоніли позаду, проте слів уже не можна було розібрати.
— Тепер їм надовго буде про що говорити, — посміхнувся Манфред.
— Не треба про це, — попросила Ютта.
Манфред відчув, як вона здригнулася.
— Тобі холодно? — стривожився він.
— Ні. Не зношу хамства.
Вони вийшли на Віденьплац. За деревами піднімалось громаддя Німецького музею. До Терезієнштрасе залишався один квартал. Манфредові не хотілося так швидко розлучатися з Юттою. У цей вечір він мав сказати їй щось дуже важливе, але ті слова ще не дозріли в його душі.
— Пройдемося парком, чи, може, ти поспішаєш?
— Я таки замерзла, Фреді.
Від ріки піднімалась прохолодна хвиля вологи і осідала на прибережних кущах іскристою росою.
Він міцніше пригорнув її до себе, і вони пішли через парк на Терезієнштрасе.
Через деякий час зупинилися біля воріт, що вели на чорний двір вілли фон Глевіца. Хвіртка виявилась замкнутою. Ключів у Ютти не знайшлося.
— Доведеться ночувати на вулиці, — сказав Манфред і притулився щокою до її чола. Знову стояли мовчки, прислухаючись до тихого шепоту осіннього листя. У Ютти часто-часто стукотіло серце. Він відчував його удари в себе на щоці від схвильовано пульсуючої жилки на її скроні.
— Ти любиш мене, Ютті? — прошепотів Манфред.
Вона не відповіла. Пригорнулась до нього і завмерла.
Манфред розумів, що слова зараз зайві, але йому хотілося почути її голос. Так би і стояв з нею все життя. Але вона раптом сказала:
— Мені пора, Манфреде…
Не йди, — тихо попросив він.
— Треба, любий…
Зненацька на подвір'ї пролунали старечі кроки.
Ютта кинулась уздовж паркана до парадної брами.
— Гансе!
