Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

Отже, ми зупинилися в одному готелі, — якщо тільки в моєму випадку можна було вжити слово «зупинитися». Лише випадок перешкодив мені зустрітися з нею в приймальні біля столу пана, що легко червоніє. Близькість її в тісному просторі ліфта розбурхувала мої почуття. Не знаючи про мене, ніколи мене не бачивши, та й зараз мене не помічаючи, вона носила в собі мій безликий образ з тієї самої миті, коли вчора ввечері або сьогодні вранці, розпаковуючи валізи, виявила пропажу скриньки. Я мимоволі приписував її розшукам ворожий для мене сенс. Однак те, що її думки й розпитування про мене мали набути форми якихось кроків, спрямованих проти мене, що вона, можливо, якраз і повертається звідти, де ці кроки вже було зроблено, — така думка чомусь лише побіжно промайнула в мене, але не утвердилася як вірогідне припущення й не змогла побороти чарівности ситуації, коли та, хто шукає й розпитує, не підозрює, що той, про кого вона розпитує, так близько біля неї. Як я шкодував, мій прихильний читачу, шкодував за неї й за себе, що ця близькість буде настільки короткочасна — лише до другого поверху! Виходячи, пані, в думках якої я панував, сказала до рудого ліфтера:

- Merci, Armand.[46]

Така ввічливість не могла не привернути моєї уваги, адже вона зовсім недавно прибула й уже знає ім'я цього хлопця. Але можливо, вона давно його знає, можливо, вона часта гостя в готелі «Сент-Джеймс». Але ще більше мене вразило саме ім'я Арман і те, що саме цей Арман нас везе. Одне слово, коротке перебування в ліфті було дуже насиченим.

- А хто ця пані? — запитав я з-за спини рудого, коли ми поїхали далі.

Проте цей йолоп не удостоїв мене відповіди. Проте, виходячи на четвертому поверсі, я ще раз звернувся до нього з питанням:

- Скажіть, ви той самий Арман, що сьогодні ввечері йде з посади?

- Не твоє собаче діло, — нахабно відрізав він.

- Якоюсь мірою все-таки моє, — відповів я. — Тепер я — Арман. Я успадкував вашу посаду, але, звичайно не вашу хамську неотесаність.

- Imbecile![47] — Відплатив він мені, закриваючи дверцята ліфта у мене перед носом.

Коли я знову ввійшов до дортуару номер чотири, Станко спав. У великому поспіху я зробив таке: дістав з шафи свою валізу, заніс її до ванної кімнати, витяг скриньку, яку чесний Станко, слава богу, залишив недоторканою, скинувши піджака й камізельку, надів на шию чарівне топазовое намисто, не без зусиль застебнув його ззаду. Потім я знову вдягся й порозпихав по кишенях інші, менш громіздкі коштовності, в тому числі й діамантовий ланцюжок. Після цього поставив на місце валізку, повісив у шафу біля дверей у коридор свою ліврею, одягнув куртку, шапку й побіг сходами вниз — гадаю, через небажання знову зустрітися з Арманом, — аби відразу вирушити в напрямку вулиці Небесних Сходів.

Хоча мої кишені були набиті коштовностями, у мене не знайшлося навіть кількох су на омнібус. Я мусив іти пішки, що було дуже нелегко, адже доводилося напитувати дорогу, та й ноги мої незабаром стали важкі, бо я мав увесь час іти під гору. Мені знадобилося не менше сорока п'яти хвилин, щоб дістатися до Монмартрського цвинтаря — орієнтиру, про який я запитував у перехожих. Зате звідти, оскільки відомості Станко виявилися цілком достовірними, я швидко дійшов до вулиці Дамремон та провулку Розумних дів, а звернувши на нього, вже через кілька кроків опинився біля мети.

Таке велетенське місто, як Париж, складається з безлічі кварталів і районів, за якими лише в рідкісних випадках можна здогадатися про велич цілого. За розкішним фасадом, що засліплює чужинців, метрополія приховує міщанські провінційні вулиці, які скромно живуть своїм власним життям. Багато мешканців вулиці Небесних Сходів, напевне, роками не бачили сяйва авеню Опери та вселенської товчії Італійського бульвару. Навколо мене була ідилічна глушина. На вузькій, мощеній бруком вулиці бавилися діти. Вздовж мирних тротуарів тяглися непоказні будинки, на нижньому поверсі деяких з них містилися такі ж непоказні крамниці колоніальних товарів, м’ясна лавка, пекарня, трохи далі — лимарна майстерня. Десь тут мала бути й крамничка годинникаря. Номер дев'яносто два я знайшов без зусиль. «П'єр Жан-П'єр, годинникар» — прочитав я на дверях біля вікна, де було виставлено різноманітні хронометри, кишенькові годинники, чоловічі та жіночі, жерстяні будильники й дешеві годинники для каміна.

Я натиснув ручку й увійшов під дзенькання дзвіночка, приведеного в дію дверима, що відчинялися. Господар крамниці, вставивши в око лупу в дерев'яній оправі, сидів за стійкою, верх якої становила скляна шухляда, де теж були розкладені всілякі годинники й ланцюжки, заглиблений у споглядання механізму кишенькового годинника, який, очевидно, вже чимало допік своєму власникові. Багатоголосе «тік-так» наповнювало приміщення.

- Доброго дня, пане майстре, — промовив я. — Знаєте, я хотів би придбати кишеньковий годинник з гарненьким ланцюжком.

- Хто ж вам заважає це зробити, хлопчику? — відповів він, виймаючи лінзу з ока. — Золоті вам, напевне, не будуть потрібні?

- Не обов'язково, — відказав я. — Блиск і позлітка для мене нічого не важать. Для мене важлива якість годинника й точність ходу.

- Правильний погляд на речі. Отже, показати вам срібні? — сказав він, відсовуючи внутрішню стінку скляного ящика, дістав звідти кілька зразків свого товару й поклав їх переді мною.

Це був сухенький дідок з жовто-сірими волоссям і бакенбардами, такими, що починають рости ледь не під очима й похнюплено звисають там, де бакенбарди мають закруглятися. Такі похмурі подоби, на жаль, зустрічаються досить часто.

Тримаючи в руках срібного годинника, який він особливо гаряче мені рекомендував, я запитав, скільки він коштує. Годинникар назвав ціну — двадцять п'ять франків.

- До речі, пане майстре, — сказав я, — мені б не хотілося купувати цього годинника, який мені, звичайно, подобається, за готівку. Я волів би повернутись до давнішої форми торгівлі — мінової. Погляньте-но на цю каблучку!

- І я дістав перстень із сірою перлиною, який заздалегідь переклав у потайну кишеньку, нашиту з внутрішнього боку правої кишені куртки.

- Мені хотілося б, — пояснив я, — продати вам цю чарівну річ і отримати від вас різницю між її вартістю і ціною годинника, іншими словами, оплатити годинник з тієї суми, яку я одержу за обручку, або, ще по-іншому, просити вас вирахувати вартість годинника, на мій