У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Так, баасе, я теж так вважаю. Іссикор відтоді, як повернувся на батьківщину, зробився боягузом. Тільки, баасе, якщо хочете завидна туди потрапити, треба іти негайно.

Ми пішли, тримаючись східного схилу вулкана. Пройшовши деяку відстань, ми озирнулися на озеро: вдалині маленькою цяточкою виднівся наш човен, переслідувачі були зовсім близько; але з туману веллоського берега з’явилися нові цяточки: поза сумнівом, веллоси вислали кілька кораблів на виручку Іссикорові, оскільки жерці припинили гонитву і повернули геть.

— Іссикор розкаже панні Сабілі кумедну історійку, — сказав Ханс, — тільки навряд чи вона поцілує нареченого, вислухавши його.

— Він зробив дуже розумно, що втік. Яка користь тут залишатися? — заперечив я і, коли ми попленталися далі, додав: — Проте ти маєш рацію, Хансе, Іссикор став зовсім іншим.

Ми йшли без дороги, прямо цілиною. Йти було важко. Але ми обігнули вулкан, і характер місцевості різко змінився. Ми опинилися на родючому обробленому полі, можливо, штучно зрошуваному.

— Мабуть, рілля лежить дуже низько, баасе, — зауважив Ханс, — а то як би в неї потрапляла вода з озера?

— Не знаю, — відповів я різко, оскільки почався дощ і в моїх думках була не озерна вода, а небесна. Однак зауваження Ханса запало в мою свідомість, і згодом я мав із нього користь. Ми ввійшли до пальмового гаю, який перетинала дорога.

Дорога ввела нас до селища, що складалося з кам’яних будинків. Посередині стояв великий будинок, який заднім фасадом майже впирався в підніжжя гори. Ми ввійшли до селища непоміченими, оскільки всі жителі сховалися від дощу. Але невдовзі загавкали собаки; на порозі одного будинку з’явилася жінка і, побачивши нас, здійняла крик. З усіх боків витнулися бритоголові чоловіки в білому жрецькому вбранні і побігли на нас, погрожуючи довгими списами.

— Хансе, — сказав я, — тримай рушницю напоготові, але не стріляй без потреби. У цьому випадку не кулі стануть у пригоді, а слова.

— Так, баасе, тільки думаю, що нам ні те, ні інше не допоможе.

І він сів у чеканні на стовбур зрубаного дерева, що лежав край дороги.

Я вчинив за його прикладом і, скориставшись нагодою, запалив свою люльку.

За кілька кроків від нас жерці зупинилися, мабуть, уражені нашою зовнішністю, що справді не могла зрівнятися з їхньою, бо всі вони були веллоського типу. Але ще більше здивував їх засвічений мною сірник і люлька, що курилася, бо цей народ вживав тільки нюхальний тютюн.

Сірник догорів, і я запалив нового: побачивши вогонь, що раптово з’явився, вони відступили на два кроки. Нарешті, вказуючи на вогник, один із них запитав на тому ж арабському діалекті, який використовували веллоси:

— Що це, о чужоземцю?

— Чарівний вогонь, — відповів я інтуїтивно, — який я приношу в дар великому богу Хоу-Хоу.

Це повідомлення, мабуть, заспокоїло їх; вони опустили списи і заговорили з новою людиною, що з’явилася на сцені у цей момент. До них приєднався красивий ставний чоловік величної зовнішності з горбатим носом і чорними блискучими очима. На голові у нього була також жрецька тіара, і білий одяг його був розшитий золотом.

— Він у них велика людина, баасе, — прошепотів Ханс, я хитнув головою і помітив, що жерці низько кланялися, звертаючись до нього.

“Сам Деча, власною персоною”, — подумав я і не помилився. Він підійшов і, дивлячись на сірник, запитав:

— Де живе твій чарівний вогонь, чужоземцю?

— У цій клітці, покритій священними таємними письменами, — відповів я, показуючи йому коробочок з ярличком: “Wax Vestas, Made in England”12, і урочисто додав: — Горе невтаємниченому, якщо він чіпатиме його, бо вогонь вискочить і зжере божевільного, о, Дечо.

Деча, за прикладом своїх товаришів, відступив на крок і зауважив:

— Звідки ти знаєш моє ім’я