У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Можливо, Хансе, але у жінок дивні смаки, і Сабілі подобається цей дерев’яний бовван; врешті-решт, він сміливий у всьому, поки справа не дійде привидів і духів. Інакше він не поїхав би заради неї через пустелю. Але є й інші причини. Як ми з’явимося на очі Відкривачу Доріг без його листя? Ні, Хансе, треба довести гру до кінця.

— Так, баасе, я так і думав, що баас за своєю дурістю це скаже. Якби я був сам, я вже давно сидів би в човні і плив униз за течією. Проте баас вирішив, що треба врятувати красуню і віддати її в дружини Дерев’янці. Тому я можу спати, а завтра або післязавтра баас може рятувати панну. Не до душі мені тутешнє пиво, баасе, — дуже солодке; та й клімат тут поганий і дуже сирий. Мені здається, баасе, знову збирається на дощ.

За відсутністю під рукою чогось іншого я кинув Хансу в голову свою табакерку. Він вправно спіймав її на льоту і з розсіяним виглядом запхав собі до кишені.

— Якщо баасу справді хочеться знати, що я думаю, — сказав він, позіхаючи, — так, здається, знахар Деча прагне дістати красуню для самого себе і хоче одноосібно управляти цим дурним народом. А Хоу-Хоу, можливо, просто один із цих Волохатих, які прийшли сюди з початку світу. Найкраще, баасе, завтра вранці узяти човна і вирушити на острів: там ми самі розвідаємо всю правду. Можливо, Дерев’яний зі своїми людьми доставить нас туди. А зараз, якщо баас не заперечуватиме, я ляжу спати. Приготуйте револьвери, баасе, на випадок, якщо Волохаті надумають відвідати нас — поговорити про вбиту красуню.

Він подався у свій куток, загорнувся в хутряну ковдру і негайно захропів, але я чудово знав, що одне око в нього завжди розплющене. Хто б не підкрався, Ханс почує. Він спить, як пес, що стереже господаря.

Наступного ранку, чудово виспавшись за ніч, я вийшов у сад і почав оглядати квіткові клумби. Багато квітів я зовсім не знав. Небо вкривали важкі низькі хмари. Раптом відчинилися ворота У високій садовій огорожі, і з’явився Іссикор, утомлений і засмучений. Мені спало на думку, що він допізна сидів із Сабілою. Їм хотілося, мабуть, удосталь надивитися одне на одного перед близькою розлукою. Проте я відразу перейшов до справи.

— Іссикоре, — сказав я, — можеш ти зараз же після сніданку приготувати човна, щоб відвезти мене з Хансом на острів на озері?

— На острів на озері, пане? — вигукнув він з подивом. — Він же священний!

— Припускаю; але я теж священна персона, так що, коли я дістануся на острів, він стане вдвічі священним.

Іссикор висував усілякі заперечення і, нарешті на підкріплення своїх доказів викликав Веллу з його сивочолими старійшинами. До наради приєдналися Ханс і Сабіла. Вдень вона мала ще прекрасніший вигляд, ніж напередодні при світлі лампад.

Проте Сабіла мене підтримала; коли всі наговорилися до хрипоти, вона сказала:

— Білий Вождь з’явився сюди, щоб ми, в нашому невіданні й сліпоті, випили з чаші його мудрості. Якщо мудрість його велить йому плисти на острів — хай буде так, батьку мій.

Мабуть, цей аргумент нікого не переконав. Я стояв мовчки, не знаючи, з чого почати. Тоді взяв слово Ханс і сказав ламаною арабською мовою:

— Баасе! Іссикор, хоч він такий довгий і сильний, боїться Хоу-Хоу і його жерців. Але ми — добрі християни і не боїмося ніяких дияволів, бо знаємо, як із ними впоратися. І гребти ми вміємо; а тому хай вождь дасть нам зовсім маленький човник і покаже дорогу; ми самі поїдемо на острів.

Коротше, як мовиться, поцілили прямо в око; Іссикор спалахнув і відповів:

— Хіба я боягуз, щоб вислуховувати такі слова від твого слуги, владико Макумазане? Я підійму людей, і ми доставимо тебе до острова; але ми не ступимо ногою на священну землю і не порушимо закону. Тільки, пане, якщо ти не повернешся назад — на нас не нарікай.

— Отже, вирішено, — спокійно відповів я, — а тепер дозвольте нам доповісти, що моя святість зголодніла.

Дві години потому ми відчалили від пристані, прихопивши з собою все наше скромне майно, аж до запасної порохівниці з порохом, оскільки Ханс категорично відмовився залишити що-небудь у веллосів без нагляду; екіпаж нашого човна (до речі, видовбаного з цілого стовбура, як і той, на якому ми прибули до міста Чорною річкою) складався з Іссикора — стернового, і чотирьох гребців-веллосів; усі вони були на вигляд сильні та сміливі хлопці. Переїзд тривав близько двох годин, оскільки ми, щоб не викликати підозр, підпливли до острова з протилежного боку.

Коли ми наблизилися до південного берега, я уважно оглянув місцевість у бінокль і переконався, що острів значно більший, ніж я припускав — він мав у окружності кілька миль. Конус вулкана немовби оперезаний широкою смужкою плоскої землі, що підіймалася всього на яких-небудь пару футів над рівнем води. Схили гори, кам’янисті і безплідні, були всіяні глибами лави, викинутої під час останнього виверження.