У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Перші частувальники вже почали прокидатися і тихо розмовляти одне з одним. Усі ознаки сп’яніння минули; жерці дивилися тверезо, неначе судова колегія; обличчя випромінювали урочистість, в очах читалася холодна фатальна рішучість…

Після урочистої паузи Деча підвівся і сказав крижаним тоном:

— Я чую, бог кличе нас; з’явімося перед богом і принесімо щорічну жертву.

Утворилася процесія. Попереду йшов Деча з Драманою, за ними Ханс і я, а за нами всі бенкетуючі — загалом осіб п’ятдесят.

— Баасе, — прошепотів Ханс, — після цього напою, якого ви, на жаль, не дали мені випити більше, до мене з’явився ваш преподобний батько і розмовляв зі мною.

— Що ж він тобі сказав, Хансе?

— Він сказав, баасе, що ми потрапили до дуже підозрілої компанії, і порадив пильнувати і не лізти в справи, які нас не стосуються.

Я пригадав, що годину тому отримав ту саму пораду з абсолютно земного джерела. Можливо, Ханс підслуховував застереження Драмани. Як би там не було, я йому сказав, що таким велінням слід підкорятися, і наказав бути сумирним, що б не сталося, і не пускати в хід револьвера без крайньої потреби.

Процесія залишила залу через бічні двері і вступила в якийсь освітлений лампадами тунель; пройшовши ним кроків сорок, ми опинилися у великій печері, теж осяяній лампадами, що здавалися просто світлими плямами в навколишній чорноті.

Звикнувши до напівсвітла, я побачив, що всі жерці, враховуючи Дечу, покинули нас. У печері залишилися тільки жінки; вони стояли навколішки поодинці, віддалік одна від одної.

Драмана підвела мене і Ханса до кам’яної лави, на яку ми всі троє сіли. Драмана не молилася. Так ми сиділи мовчки, втупивши очі в абсолютну темряву, перед нами не горіло жодної лампади. Зізнаюся, усе це діяло мені на нерви. Нарешті я не витримав і пошепки запитав у Драмани, що має відбутися.

— Жертвоприношення, — шепнула вона у відповідь. — Мовчи, бо у бога всюди вуха.

Я скорився; минуло ще хвилин десять нестерпної тиші.

— Коли почнеться п’єса? — прошепотів мені на вухо Ханс (він був якось зі мною в дурбанському театрі).

Я його штовхнув у коліно, щоб він замовк, і тієї ж миті вдалині почувся спів. То була дика і сумна музика. Мені здавалося, що перегукуються два хори і кожна строфа й антистрофа — якщо можна застосувати ці терміни — закінчувалися якимось стогоном або криком відчаю, від якого у мене холола кров. Потім я став розрізняти постаті, що рухалися перед нами в мороці. Ханс, мабуть, бачив те саме, бо він прошепотів:

— Тут Волохаті, баасе.

— Ти їх бачиш? — так само тихо запитав я.

— Здається, баасе. Принаймні, я розрізняю їхній запах.

— Так тримай напоготові револьвер, — відповів я.

За хвилину я побачив світло факела, що коливалося в повітрі, хоча того, хто його ніс, не було видно; смолоскип нахилився вниз і спалахнуло полум’я, освітивши складені для багаття дрова, а за ними високу постать Дечі в химерному головному уборі і білому жрецькому вбранні, але не в тому, яке було на ньому під час бенкету. Він тримав перед собою в простягнутих руках перекинутий білий людський череп.

— Гори, прах Видінь, гори! — вигукнув він. — Покажи нам наші Жадання! — і з цими словами він висипав із черепа на дрова якийсь порошок.

Густий дим наповнив печеру, а коли він розвіявся, яскраве багаття освітило жахливе видовище.

За багаттям на відстані приблизно десять кроків стояла страшна, як жах, чорна постать, завбільшки футів дванадцять на вісім — постать Хоу-Хоу, яким він зображений у печері Берга; тільки там художник дуже полестив оригіналу. Перед нами був образ диявола, що з’явився божевільному ченцю, його очі палали червоним вогнем.

Чудовисько, як я говорив раніше, скидалося на велику горилу, але все-таки це була не мавпа, а людина, і не людина, а диявол. Довга сіра шерсть пучками росла на тулубі; велика червоно-руда кудлата борода, огрядний тулуб, довгі руки і кисті з пазуром і