На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Васю вразило те, як змінилася Анжеліка. Вона стояла перед ним у темному дорогому довгому платті, в накинутій на плечі пелерині з чорнобурих лисиць, у білих рукавичках. Голову її прикрашала модна зачіска. У своєму новому вбранні вона здавалася Васі чужою, далекою, холодною. Ех, якою близькою й рідною робило Анжеліку її звичайне плаття в зелену клітку, штопане й перештопане, поблякле від частого прання.

Мехті, як завжди, узяв з собою дві офіцерські сумки з вибухівкою. Товариш П. передав Сільвіо машину «фаетон» з відкидним верхом і малопотужним двоциліндровим мотором.

Коли все було старанно перевірено, Мехті вирішив, що можна їхати далі.

Дорога була вибоїста, колеса буксували, але Сільвіо впевнено вів машину. Поруч з ним у формі майора сидів Мехті, на задньому сидінні — Вася й Анжеліка. В машині було томно. Вася мовчав… Він не знав, про що йому говорити з новою Анжелікою. А вона відчувала це й посміхалася від самої згадки про те, скільки їй довелося переміряти платтів і прикрас, як ретельно підшукували їй кольори для манікюру, як учила її стара жінка подавати руку для поцілунку. А ця зачіска! Ні, вона ні за що в світі не носила б таких зачісок! Ох і важко ж бути світською дамою!..

Коли машина вихопилась на рівнину, на пасажирів повіяло морем. Чим ближче вони під'їжджали до Трієста, тим дужчим ставав вітер. Ось, нарешті, й Трієст. Сільвіо знав усі ходи й виходи в цьому місті: тут він народився й виріс. Мехті наказав йому об'їхати Сан-Джусто. Вони вскочили в один із дворів і вибралися звідти через пролом у стіні.

Особняк Ернесто Росселіні в сутінках важко було відрізнити від громіздких будинків, що оточували його. Біля входу в особняк стояли італійські солдати.

Сільвіо вів машину на граничній швидкості й різко загальмував біля під'їзду. Солдати освітили машину. З неї вискочив на брук молодий німець, обійшов машину й відчинив дверцята з боку тротуару. На цей раз перед солдатами з'явилася вродлива молода дама в розкішному одязі. Ніби не помічаючи солдатів, вона рішуче пішла до парадних дверей. Солдати заступили їй дорогу.

Відкинувши гарненьку голівку, Анжеліка здивовано зупинилася перед ними. Солдати зажадали від неї документа. Анжеліка дістала з муфти посвідчення й недбало подала його солдатам.

— Синьйора Фраскіні, — прочитав один із солдатів.

— Із Венеції, — не дивлячись на нього, кинула Анжеліка.

Солдат недовірливо подивився скоса на Анжеліку:

— Ви рідня синьйору Фраскіні?

— Так.

— Але ж уся Італія знає, — втрутився інший солдат, — що у старого Фраскіні нема ні дітей, ні племінниць!

Обличчя першого раптом проясніло:

— Чекай-но! Може, ви нова дружина синьйора Фраскіні?

Анжеліка тільки презирливо жмурилась: не пояснювати ж їй солдатам, хто вона така! І це переконало їх; вони вирішили, що побоюватись, здається, немає чого: перед ними одна з тих представниць «вищої касти», яких їм часто доводилося бачити, але які ніколи з ними не розмовляли.

— Пробачте, синьйоро, — сказав солдат, що перевіряв у неї документи. — Але ми виконуємо свій обов'язок. У Трієсті дуже неспокійно.

Другий солдат був, очевидно, менш довірливий:

— А хто в машині? — спитав він.

Налетів вітер і рвонув з плечей Анжеліки пелерину, вона поправила її і недбало сказала:

— Вони супроводжують мене.

Солдати підійшли до машини і, прочинивши трохи дверцята (щільно притиснуті вітром, вони насилу відчинилися), заглянули всередину.

— Хайль! — байдуже і трохи стомлено сказав Мехті.

— Хайль! — вигукнули італійці, виструнчившись перед німецьким майором.

Майор позіхнув, потер рукою підборіддя. Солдати повернулися до Анжеліки й подзвонили. Двері відчинив сухорлявий дідусь. Він пропустив Анжеліку в передпокій.

— Проведіть мене до синьйора Росселіні, — сказала Анжеліка.

— Синьйора Росселіні нема дома. Я його секретар. Що переказати синьйору?..

Те, що її міг зустріти лише старезний секретар Росселіні, для Анжеліки не було несподіванкою. У товариша П. Їй розповіли, що промисловець у кожній людині підозрював партизана і нещодавно звільнив усіх своїх слуг, залишивши при собі тільки покоївку та відданого секретаря, що багато років прослужив у нього й тепер ніс усі турботи по охороні дому.

— Шкода, шкода! — розчаровано сказала спроквола Анжеліка. — А пізніше я зможу побачитись із синьйором Росселіні?

Секретар зам'явся.

— Бачте, — пояснила Анжеліка. — Мій чоловік занедужав…

— Ваш чоловік?

— Так, синьйор Фраскіні.

Секретар здивовано звів брови; улеслива посмішка з'явилася на його обличчі.

— О, вітаю пас, синьйоро! Ви — иайщасливіша жінка Венеції!

— Вітаєте? З тим, що мій чоловік захворів?..

— Даруйте, синьйоро… Я не те хотів сказати… Але бути дружиною такого чоловіка…

— Ах, я так боюся за нього! — сумовито зітхнула Анжеліка.

Секретаря однак важко було обдурити: він піймав у її голосі не стільки тривогу за чоловіка, скільки гордість, що вона — дружина самого Фраскіні!

— Через годину, — пообіцяв, нарешті, секретар, — ви зможете побачитися з синьйором Росселіні. А поки що, може, синьйора підніметься нагору і відпочине з дороги?

— О ні… — покрутила головою Анжеліка («Цікаво, як у них тут заведено? Чи треба дякувати секретареві?»). — Я краще поїду поки що містом: може, це мене розважить. Адже я тут вперше. За годину я повернуся і тоді розповім синьйору Росселіні, який у нього люб'язний секретар.

Коли машина від'їхала від будинку Росселіні, Анжеліка стомлено відкинулась на спинку сидіння і з полегшенням зітхнула:

— Ох, як важко! Як важко з ними розмовляти!

— Дарма, — підбадьорив її Мехті. — Я чув, як ти вела з цим дідусем світську розмову.

— Ну й як?

— Розумниця! — похвалив Мехті. І Анжеліка відчула себе щасливою.

— А знаєте, — спитала раптом вона, — чому я так сміливо тримаюся з ними?

— Чому?

— Тому,