На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Мехті, який стругав дошку для рами, поглянув на дівчину й так само тихо відповів:
— Є в нас прислів'я, Васю: «1 в орла і в орлиці — вдача орлина!»
— Хороше прислів'я, — задумливо сказав Вася.
Нарешті все було готове. Залишилося тільки натягнути полотно на підрамник і заґрунтувати його. Мехті з задоволенням думав, про той час, коли він покладе на полотно перший мазок. Знайоме нетерпіння оволоділо ним.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Сонце давно вже сховалося за гірськими пасмами Опчини. Небо було світлоголубим; подекуди холонули жовтуватофіолетові хмарини, схожі на розчесану шерсть. На землю опускався свинцевий присмерк.
Увечері віа Фортуна здавалася особливо потворною.
Коли зовсім стемніло, з приморської сторони на віа Фортуна — «Вулицю щастя», перетворену гітлерівцями на вулицю будинків розпусти, — звернув кремезний чолов'яга. Він поволі, ніби навпомацки, добрався до темного під'їзду будинку на розі, зупинився, сторожко озирнувся в темряві, і рука його протяглася до дзвінка. За дверима почулися квапливі кроки; двері відчинилися, з-за них виглянула молоденька покоївка. Вона привітно посміхнулася:
— Заходьте, синьйоре. Ви без синьйорини?
— Так, я сам.
— Запросити когось? Чи — наркотики?..
— Ні, мені нічого не треба. Я в справах. Де господар?
— Зараз вийде.
По сходах, що півколом вели на другий поверх, уже спускався підстаркуватий чоловік в узорчатому, добре приношеному халаті з дорогої парчі.
Примруживши короткозорі очі, він ще здалека спробував угадати: хто до нього завітав? Підійшовши ближче, господар будинку Мазеллі, який здавав мебльовані кімнати, почав розглядати гостя ще безцеремонніше.
— Чим я можу бути корисним синьйору? — спитав Мазеллі.
— Мене цікавить, чи є в цьому домі людина, яка б уміла управляти яхтою? — недбало спитав Карранті. Це був пароль.
Мазеллі не відповів. І далі вивчаючи поглядом гостя, він хитнув головою, чемно потис йому руку.
— Хто це вас так прикрасив? — показав він на рубець, що вже гоївся на лобі гостя.
— Я сам.
— Он як!
— Так. Але я стомлений. Можна мені спочатку відпочити? — сказав Карранті.
— Ходімте, я покажу вам вашу кімнату. Мазеллі лагідно взяв гостя під руку й викликав покоївку. Та не забарилася.
— Слухаю, синьйоре!
— Кави чи коньяку? Не поскуплюсь на «Мартель»! — запропонував Мазеллі.
Карранті пригадав, як хотілося йому коньяку тоді, на віллі…
— Кави, — коротко сказав він.
— Кави! — Мазеллі відпустив покоївку й звернувся до Карранті: — Мене вже попередили про ваш прихід. Якщо я правильно зрозумів, ви хочете зустрітися з ним завтра?
— Так! І перед такими зустрічами краще не пити.
Вони зійшли на другий поверх, і Мазеллі ввів Карранті в кімнату, в кінці коридора. Це була звичайна кімната, мебльована у французькому стилі. На стіні висіла копія з картини Буше «Венера й Вулкан». Тільки в оригіналі над Вулканом, який освідчується Венері, витають купідони, благословляючи їхнє кохання, а в копії зникли й купідони, і сріблястість кольорової гами, і тонкі відтінки. Копіювальник наклав на полотно грубі солоденькі фарби, і під його пензлем сцена кохання перетворилася в сцену розпусти.
За кавою Мазеллі розповів Карранті кілька смішних анекдотів, та вони не розвеселили Карранті. Тоді Мазеллі зрозумів, що гостеві кортить поговорити про невідкладні справи. Мазеллі одразу став серйозним. Розмовляли недовго. Карранті хотілося добре виспатись перед наступною ранковою зустріччю.
Тільки-но Мазеллі пішов, Карранті щільно зачинив за ним двері й старанно перевірив замок. «А втім, чого я боюся? — розсердився він на себе. — Невже вони мене й тут знайдуть? Усе нерви, нерви… А вдало вийшло з Михайлом! Після такого удару не виживе й найживучіший!.. Коли я виходив, Михайло вже не дихав. Та залишилися інші, залишився клятий російський полковник, дідько б його взяв! Хто це, до речі, свистів тоді в коридорі? Ет, нерви все це, нерви!.. Даремно я відмовився од коньяку…»
Карранті хотів був лягти поспати, та в коридорі почувся шум. Він прислухався… Стояла тиша, але й вона тривожила Карранті. Він підійшов до дверей, знову поторгав замок… Йому здалося, що замок ненадійний. Хто його знає, на що здатний цей Мазеллі. Візьме та й викаже його партизанам…
«Ні, я зовсім розклеївся», подумав Карранті.
Він усе-таки взяв стільця й припасував його до дверної ручки так, щоб двері важче було відчинити. Потім вийняв з кишені пістолет і сховав його під подушку.
Вранці до Карранті повернулася звичайна бадьорість: він відчув себе готовим до будь-якої діяльності — дипломатичної і шпигунської, кримінальної і комерційної… Так, і комерційної, бо в нього уже виник план — зіграти на смерті Михайла. Він поки що вирішив приховати цю смерть… Насамперед, Карранті боявся, що німці, коли він розповість їм про вбивство Михайла, можуть просто не повірити йому: доказів у Карранті поки що не було. До того ж, виждати було й вигідніше, — Карранті був певен, що сума, призначена за голову Михайла, дедалі зростатиме й зростатиме: усі серйозні диверсійні акти партизанів у Трієсті німці, як і раніше, пов'язуватимуть з його ім'ям. Треба вибрати слушний момент і тоді пред'явити німцям більший рахунок.
У двері постукали, Карранті підійшов, вийняв з дверної ручки стільця, поставив його на місце й відчинив двері.
Це була покоївка.
Коли вона прибрала в кімнаті й збиралася вже йти, у дверях з'явився Мазеллі.
— Мерщій! — наказав він покоївці. — Накрий-но стіл на трьох!
— Ні, — зупинив його Карранті, —на двох.
— Я вам не заважатиму. А мої поради можуть знадобитися.
— Я дуже
