На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

— Добре, я заплачу скільки треба.

— Я ж багато чим рискую…

— Гаразд, гаразд!

Господар повеселів.

— Якщо синьйор хоче, дівчина одягне своє плаття, — додав він, вирішивши заробити й на одязі, виданому їй у буднику.

— Добре, хай переодягнеться, — погодився майор. — Але мерщій!

— Зачекайте в сусідній кімнаті. Там вас ніхто не турбуватиме.

Мехті й Вася перейшли в порожню кімнату, суміжну з залом.

— Пора, — сказав Мехті.

— Почнемо? — коротко спитав Вася.

— Час.

Вони повиймали палички з толу й роздавили капсулі детонаторів. З коридора вже доносилися кроки господаря й дівчини, які поверталися до них. Вася квапливо засунув сумки під великий диван.

Господар увів до кімнати дівчину. Вона дивилася на офіцера переляканими очима. Дівчина ніби не знала, що для неї краще: залишитися тут чи йти за військовими? Вона не мала ніякісінького уявлення про те, навіщо її тримали досі в цьому будинку. Вася взяв її за руку й повів за собою.

Коли вони проходили передпокоєм, в якому було повно нових відвідувачів, усі здивовано втупилися в них. Проте ніхто не посмів втрутитись, — офіцер мав високий чин.

На вулиці Мехті пошепки сказав дівчині:

— Тільки не кричи. І, будь ласка, заспокойся, ми не скривдимо тебе.

— Відпустіть мене! — благала дівчинка. — Я не кричатиму, я буду зовсім тиха…

— Люба, хороша моя дівчинко, — ласкаво сказав Мехті. Він пригорнув її до себе. — Куди ж я тебе відпущу? Адже вони знову найдуть тебе!

— Я сховаюсь, — умовляла дівчина, чіпляючись за рукав Мехті. — Відпустіть, відпустіть мене!

Мехті відчув, що дівчина тремтить, мов у лихоманці. Ходімо швидше! — сказав він уривчастим голосом, обернувшись до Васі. © http://kompas.co.ua

І Вася зрозумів, як важко й боляче Мехті за дівчину. Він пригадав, коли Мехті вперше сказав йому: «Васю, я радянський».

Вітер шаленів, як і раніше. Вулиці були безлюдні. Тільки, коли-не-коли гуркочучи, мчали патрульні машини, тоді Мехті й Вася ховалися в підворіття будинків.

Біля одного з будинків робітничого кварталу дівчина вирвалася од них і кинулася до дверей, хрест-навхрест забитих дошками.

— Тату! — закричала вона, відчайдушно стукаючи кулаками в двері. — Тату!

Це був її дім.

Мехті підійшов до неї і тихенько сказав:

— Ходімо, дівчинко… Його немає дома…

Дівчина недовірливо відвела його руку, скочила через розбите вікно в кімнату й зникла в темряві.

— Тату! — гукала вона.

— Васю, — стиха попросив Мехті. — Витягни її як-небудь звідти.

Вася поліз у кімнату й насилу вивів дівчину з будинку.

— Відпустіть, відпустіть! — просила дівчина. — Це наш дім, я підожду тата, він прийде. Ось його люлька, він забув її дома, відпустіть…

— Мерщій! — наказав Мехті Васі. І, взявши дівчину з обох боків за руки, вони вийшли на околицю міста й подалися в напрямі Опчини.

Хоч як заспокоював її дорогою Мехті, хоч як намагався запевнити, що він друг її батька, перелякана дівчина весь час плакала й виривалася з рук. І тільки в Опчині, в хаті Марти Кобиль, вона трохи заспокоїлась, побачивши Анжеліку, яка часто бувала в них.

Анжеліка посадила її поруч з собою в машину, і вони знову поїхали до міста. Дівчина перестала плакати. Вона потихеньку спитала в Анжеліки, хто такий цей майор.

— Це Михайло.

— Михайло? — недовірливо перепитала дівчина.

— Так, це він.

— Михайло! — Вона вимовила це слово так ніжно, як вимовляла слово «тато». — А мене звати Вірою.

— Тихо, Віро, — пошепки сказала Анжеліка, — мовчи.

— Добре, — покірно згодилась дівчина.

Машина зупинилася біля особняка Ернесто Росселіні.

— Синьйор Росселіні чекає вас нагорі, — люб'язно сказав Анжеліці секретар.

Анжеліку заздалегідь ознайомили з розташуванням кімнат, вона знала про всі ходи й виходи в цьому особняку; та, звичайно, удала, що нічого не знає, і попросила секретаря провести її.

«Це головні сходи, — Відзначала про себе Анжеліка, ніби перевіряючи вірогідність даних, що їх передали їй від товариша П. — Зараз треба повернути ліворуч, потім прямо, пройти через площадку, тут мають бути позолочені бра. Ось вони. Тепер треба праворуч. Але чому він повернув ліворуч? Значить, Росселіні прийме мене у вітальні. Там також є телефон. Ось різьблені двері, зараз я ввійду до наріжної кімнати і побачу Росселіні, чепуристого старого, середнього зросту, з пофарбованими вусами. В окулярах він зараз чи без окулярів? Якщо секретар сказав йому, що дружина Фраскіні молода, то, мабуть, без окулярів. Так він видає трохи молодшим. Здається, вікна цієї кімнати виходять прямо на вулицю».

Старий відчинив двері й пропустив Анжеліку вперед. Вона побачила Росселіні. Він був в окулярах і допитливо дивився на гостю. Це не сподобалось Анжеліці. Та вона вдала, що не помічає прихованої підозри в погляді Росселіні, й вигукнула з докором:

— Ах, синьйоре Росселіні, як довго ви змушуєте чекати себе!

Росселіні поцілував Анжеліці руку. Зберігаючи деяку настороженість, він посміхнувся їй і запросив до маленького круглого столика, на якому стояла ваза з печивом і графин з вином.

— Що з П'єтро? — пильно дивлячись на Анжеліку, спитав Росселіні, коли вони сіли за стіл.

— О, я так засмучена!.. Не минуло й п'ятнадцяти днів після нашого весілля, як бідолашний П'єтро зліг.

— Не дивно, — спокійно вимовив Росселіні.

— Як ви сказали?

— Я кажу — не дивно, що ваш чоловік занедужав. Вік!.. Кгм… скільки це йому стукнуло минулої весни?

Анжеліка, звичайно, знала, скільки старому років, але, зрозумівши, що Росселіні влаштовує їй щось на зразок допиту, вирішила не відповідати.

— А я, правду кажучи, не цікавилась його віком, — вона почервоніла: дружину Фраскіні мало збентежити нагадування про різницю в їхніх роках.