На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

Мехті здивовано глянув на дівчину, але нічого не сказав. Тоді Анжеліка обернулася до Васі, який мовчки прислухався до їхньої бесіди.

— Васю, чи до лиця мені це вбрання?

— Не знаю, — покрутив головою Вася. — Росселіні принаймні буде в захопленні від тебе! Так що тримайся впевненіше.

Сільвіо питально поглянув на Мехті:

— Куди ми тепер їдемо?

— Тут є яка-небудь дорога на Опчину?

— Треба піднятися з того кінця…

— А зможе твоя шкапа взяти такий крутий узвіз? — спитав Вася.

— Хтозна.

— Все одно їдьмо! — вирішив Мехті. — Нам не можна вчотирьох залишатися в місті.

Сільвіо круто повернув руль.

Вони їхали, не вмикаючи фар. Сільвіо пам'ятав тут кожен камінь, кожну яму. Вітер, здавалося, підштовхував машину ззаду.

— Ого, як розбушувався! — вигукнув Сільвіо. — Мабуть, балів десять, не менше.

— Менше, — твердо відказав Мехті.

— Я ще не пам'ятаю, щоб у Трієсті дув такий вітер.

— У нас у Баку бувають дужчі.

— Мабуть, і дихати не можна?

— Ні, чому ж, люди навіть працюють. Навіть у морі працюють.

— А що вони там роблять? — здивувалась Анжеліка.

— Нафту добувають. Коли я від'їжджав, на морі вже стояли перші вишки.

Якби все це розповідав хтось інший, а не Мехті, ні Сільвіо, ні Анжеліка ніколи йому не повірили б.

Дорога вела нагору. Вона йшла прямо, але була крутою, і Сільвіо довелося вести машину зигзагами. Десь біля самої Опчини мотор заглух, але Сільвіо встиг поставити машину впоперек дороги.

— Треба підштовхнути її, — сказав він. — Бо сповзе. Усі вилізли з машини.

— Ти відійди вбік, Анжеліко, — сказав Мехті, — забруднишся.

Машина була легка, і троє чоловіків без особливих труднощів виштовхали її на положистий майданчик.

— Може, сходимо до хати Марти Кобиль? — запропонував Мехті. — Вона тут недалеко.

Сільвіо з Васею лишилися біля машини й заходилися порпатись у моторі, а Мехті з Анжелікою пішли до хати, в якій вони частенько бували і де їх завжди зустрічали тепло, гостинно. Для кожного по-своєму була дорога ця хата! Мехті встановив тут зв'язок з Ферреро, Анжеліка ближче познайомилася з Мехті, Вася зрозумів тут, що він на волі. Господиня дому, весела, привітна жінка, жила тут з двома дочками, щиро відданими справі, якій присвятила себе мати. Їх було троє, але завжди здавалося, що в хаті повнісінько людей: і Марта, і її дочки повсякчас гомоніли, порались, гасали сюди-туди. Де то зараз обидві дівчини!

Мехті зайшов усередину й зупинився, спіткнувшись об щось тверде. Було дуже темно. Він нагнувся; рука намацала потрощений стіл…

— Що з вами? — спитала Анжеліка.

— Будь обережна.

— Я нічого не бачу.

— Дай мені руку.

Анжеліка подала руку, Мехті намацав її в темряві й відчув, що рука дівчини тремтить. Анжеліка любила Марту Кобиль.

Дужий порив вітру шарпнув двері хатини, вони жалібно скрипнули й розчинилися навстіж. Анжеліка злякано притулилася до Мехті. Вони почекали: може, хто-небудь зайде. Ні, тихо… Тільки вітер сумовито зітхав.

До воріт під'їхала машина; Сільвіо увімкнув фари, і при їхньому синюватому світлі стало видно, який погром учинили тут фашисти.

Ненависть кипіла в серці Мехті. Йому вже розповідали, що Марту Кобиль гітлерівці повісили в Опчині.

— Сільвіо, — сказав він, — постав машину тут, у дворі.

— А не рисковано? Може, за будинком стежать.

— Від хати майже нічого не залишилось. Німцям і на думку не спаде, що ми можемо тут ховатися. Вони впевнені, що ми тепер за кілометр обходитимемо цей будинок! Васю, — звернувся Мехті до свого друга, — візьми сумки. А ти, Анжеліко, залишишся тут з Сільвіо. Ми хутко повернемось.

— Куди ви йдете? — затривожилась Анжеліка.

— На віа Фортуна.

Віа Фортуна була безлюдною, тільки ряди кольорових ліхтарів свідчили про те, що вона живе бурхливим життям. Вулиця мовчала, але за дверима її будинків відбувалися сотні зрад, готувалися сотні змов.

Проминувши три будинки, друзі ввійшли в четвертий, найбільший. Це й був «комбінат».

У передпокої сиділа висока підсліпувата жінка. Вона вручила їм «прейскурант». Вибір був чималий. Мехті й Вася зайшли до залу. Оркестр грав повільний блюз «Як мрії». Несло нудотними пахощами парфумів, губної помади.

В залі зібралося вже чимало народу. Багато хто з солдатів встигли облюбувати собі жінок і кудись зникли разом з ними. Відвідувачі прибували й прибували.

Через зал пройшов господар дому. Він вів за собою дівчину років тринадцяти-чотирнадцяти. Дівчина злякано щулилась і не знала, куди подіти голі руки.

Мехті не міг одірвати від неї погляду. Розвідник болісно пригадував, де він бачив її до цього. А пригадавши, ледве стримався, щоб не закричати. Мехті зустрічав дівчину в металіста Олександра Ніколича. Вони сиділи в маленькій темній кімнатці, Ніколич розповідав про внутрішнє розпланування німецької казарми. Через скло дверей, що з'єднували кімнати, Мехті побачив профіль незнайомої дівчинки. «Хто така?» сторожко спитав він у металіста. «Це моя дочка!» з гордістю сказав Ніколич. Металіст помер під тортурами, а дочка його потрапила сюди… «Добре, що дівчинка не знає нас», подумав Мехті. Коли господар, з яким розвідник встиг уже познайомитися, підійшов до партизанів, Мехті зупинив його.

— Слухай-но, голубе! Продай мені цю дівчину!

— Як? — здивувався господар. — Назовсім?

— Так, назовсім.

— Бачте, — зам'явся господар. — Ми не практикуємо таких речей. До того ж — ми самі щойно одержали її. Дівчину треба ще виховувати…

— Я думаю, що зумію виховати її й без вас! — сказав Мехті. — А вас можу запевнити, що ви скривджені не будете. Ну, як?

Господар боязко озирнувся, одвів майора вбік і пошепки сказав йому, що він продасть дівчину, — хай тільки майор