У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Ми ввійшли до просторої палати, освітленої лампадами у вигляді витончених таганів на високих підставках із цільних слонових бивнів.

Посеред кімнати стояли два великі крісла чорного дерева з високими спинками і підніжками; тут сиділи чоловік і жінка, воістину гідні подиву. Чоловік був старий; сиве волосся срібними хвилями падало на плечі, а худе сумне обличчя краяли глибокі зморшки.

Із першого погляду я переконався за його величною, хоча й старечою, поставою, що він цар або вождь. Його вбрання з пурпурним оздобленням мало вигляд королівської мантії; із шиї звисав важкий, золотистого кольору ланцюг, а рука тримала чорну паличку із золотим набалдашником — поза сумнівом, скіпетр. Проте очі його дивилися залякано, і вся зовнішність справляла враження слабкості та нерішучості.

Жінка сиділа в другому кріслі так, що світло від лампади прямо падало на неї, і я відразу зрозумів, що це панна Сабіла, кохана Іссикора. Не дивно, що він її любив, бо вона була майже надприродно прекрасна: висока, струнка, як очеретинка, великі очі, витончені риси обличчя, жіночно-круглі і дивно милі ручки і ніжки. Її одяг також був оздоблений пурпуром. Талію обвила стрічка, суцільно розшита самоцвітним камінням, мабуть, рубінами, а густе волосся, що лягало на стан довгими хвилястими пасмами, каштановими з мідно-червоним полиском, — утримувала проста золота пов’язка. Окрім червоної квітки на грудях, на ній не було ніяких прикрас; мабуть, вона усвідомлювала, що не потребує їх.

Залишивши нас біля дверей, Іссикор підійшов до трону і став на коліна перед старим, який торкнувся його скіпетром і потім поклав руку на лоба. Тоді він підвівся, підійшов до панни і також опустився перед нею на коліна; вона простягнула йому пальці для поцілунку, і я здалека побачив, що її обличчя осяялося усмішкою радості й надії. Він поговорив із нею пошепки, потім приступив до серйозної розмови з її батьком. Нарешті він повернувся до нас через усю кімнату і повів мене представляти. Ханс чимчикував за мною.

— О, Макумазане, — сказав Іссикор, — перед тобою Веллу, вождь мого народу, і його донька, панна Сабіла. О, мій царствений брате, перед тобою благородний Білий Вождь, він почув мої благання і за добротою свого серця прийшов урятувати нас від загибелі.

— Дякую йому, — сказав Веллу тим же арабським діалектом, яким говорив Іссикор. — Дякую йому від себе особисто і від імені нині єдиної моєї доньки, і від імені мого народу.

І він підвівся зі свого трону і вклонився мені з дивною чужоземною чемністю, панна теж підвелася і вклонилася, або, швидше, присіла. Потім він знову опустився на трон і сказав:

— Без сумніву, ти втомився; відпочинь і втамуй голод, а тоді ми говоритимемо.

І нас відвели до іншої кімнати, мабуть, навмисне приготованої для мене. Було в ній також і місце і для Ханса — щось на зразок алькова.

Дві жінки середнього віку спокійно внесли великий глиняний глек з підігрітою водою — що зовсім не за звичаями африканців — і поклали на ложі рушник із тонкого полотна.

Я помився, переливши теплу воду в кам’яний чан, надів чисту білизну і куртку і за допомогою Ханса і пари кишенькових ножиць підстриг волосся і бороду. Не встиг я з цим покінчити, як знову з’явилися жінки — цього разу зі смаженою бараниною на дерев’яних тацях і з глеком місцевої браги. Цей напій виявився солодким на смак, але приємним і досить міцним, так що мені довелося пильнувати, щоб Ханс не випив зайвого.

Коли ми потрапезували, за нами прийшов Іссикор і повів нас знову до великої зали. Веллу зі своєю дочкою сиділи на тих же місцях; на підлозі навкруг них розсілися навпочіпки кілька старих. Мені подали стілець, і почалася аудієнція.

Не передаватиму її в усіх подробицях, оскільки оповідь Веллу зводилося до того, що я вже чув від Іссикора: на острові живе щось або хтось, хто вимагає щорічного жертвоприношення прекрасної дівчини. Переговори ведуться через головного жерця, який живе біля бога чи фетиша. Цей бог (якщо він тільки існує) — Цар Волохатого племені, котре живе в лісах. Подейкують, що він є перевтіленням стародавнього вождя веллосів, загиблого від рук обурених підданих.

Я був упевнений, що ця легенда не що інше, як варіант вельми поширеного африканського повір’я. Хоу-Хоу уявлявся мені правителем диких, волохатих аборигенів цього краю, підкорених колись веллосами, які вдерлися до країни з півночі або із заходу і були нащадками якогось культурного народу. Я тепер не бачу підстав сумніватися в цьому висновку. Африка — країна дуже стародавня, і колись у ній жило багато племен, що нині зникли або вироджуються з покоління в покоління.

Імовірно, веллоси є таким вимираючим плем’ям; їхні предки, судячи з їхньої мови, походили із Західної Африки і були висококультурним народом. Так, веллоси не знають писемності, а тим часом я бачив у них вирізані на камені написи, що нагадують єгипетські ієрогліфи.

Вони знають деякі ремесла, можливі лише на певному етапі цивілізації: вміють ткати тонке полотно, різьбити дерево і мармур, уміють виплавляти метали, на які так багата їхня земля, і знайомі з гончарським кругом.

Проте все це поступово занепадає. Я звернув увагу, що вищими ремеслами і мистецтвом займалися здебільшого старі. Оскільки веллоси ніколи не брали шлюбів із племенами іншої крові, вони зберегли свою чудову спадкову красу, але з тієї ж причини їхній народ вироджувався. На пам’яті старих населення зменшилося вдвічі. Властива їм меланхолія