Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Стиснуті поляками повстанці хоч і не тікали, та, не маючи відповідної зброї, гинули сотнями й тисячами.
Кілька годин тяглася страшенна різанина, надвечір же Павлюк, побачивши, що справа гине, зібрав до себе гармати, щоб не дісталися ворогам, і хутко пішов з частиною війська назад на Черкаси, керування ж рештою війська передав старшому полковнику Гуні. Гуня за ніч упорядкував військо і, лишивши всіх поранених у Мошнах, у порядку почав одходити слідом за гетьманом.
Як вважають історики, під Кумейками полягло 6000 козаків, а з них більшість селян-повстанців, та ще у Мошнах поляки знайшли силу поранених і всіх їх добили.
Коли козацьке військо одходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти поляків, прилучились всі мешканці з жінками та дітьми, і через те, коли Павлюк, одійшовши до Боровиці, заклав там новий табір, то у тому таборі було повно жіноцтва, дітей і всякого неозброєного люду, як колись у Лободи та Наливайка на Солониці.
Грудня 20 польське військо наблизилося до Боровиці і розпочало громити козацький табір з гармат, а Потоцький разом з тим, через відомого українського шляхтича — комісара Кисіля, почав умовляти козаків, щоб видали Павлюка, упевняючи, що на тому все й забудеться.
Козаки скликали раду. Становище Павлюкового війська було безнадійне. Комонних запорозьких полків Скидана, Биховця та Остряниці у таборі не було, бо вони одійшли вже аж до Чигирина, так що невелике й без того Військо Запорозьке зменшилося ще дужче. Повстанці після втрат, що сталися під Кумейками, стеряли надію на перемогу і думали тільки про те, як би хоч життя врятувати; присутність же у таборі жіноцтва та дітей робили змагання зовсім
неможливим. Розуміючи все те, Павлюк вклонився військовій раді, просив простити його за те, що своїм невдалим керуванням призвів стільки козаків до загибелі, і дозволити йому йти до Потоцького і віддатись на кару, щоб тим врятувати товариство і неозброєний люд.
Запорожці зразу не
Карта до подій Павлюкового повстання хотіли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив собі раніш великої слави, але коли Кисіль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони почали прощатися зі своїм славним товаришем, плачучи, з ним цілувалися і після того дозволили йти з Кисілем до польського табору.
Діставши Павлюка, Потоцький зразу ж вирядив його у Варшаву. Там Кисіль справді обстоював за нього, та тільки те не помогло, і після тяжкого мордування Павлюка було четвертовано так само, як і Сулиму.
Упевняв Потоцький козаків, що все забудеться, аби видали Павлюка, та не так вчинив. Як тільки Павлюк віддався, зараз запорожців було примушено підписати умову про те, що на Запорожжя підуть реєстрові полки і там, на очах польських комісарів, попалять всі запорозькі чайки, а всіх запорожців зженуть з Січі на Україну. Після того Потоцький пішов на Лівобережну Україну, де біля Кизими купчилося багато повстанців, і почав там справляти кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палі тисячі неозброєного українського люду. Близьку участь у тому, за наказом Потоцького, брали й реєстрові козаки.
ОСТРЯНИЦЯ ТА ГУНЯЗа старшого над козаками Потоцький затвердив відомого польського прибічника Ілляша Караїмовича і напровесні року 1638 вирядив його з двома полками реєстровців на Запорожжя. Тільки й на цей раз заходи поляків не вдалися. Кошовий отаман Війська Запорозького Дмитро Гуня скликав усіх запорожців з лугів та степів у Січ, що була під той час знову на острові Томаківці, і спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду і віддати своїми руками Січ на руйнування, а чайки військові на поталу вогню, чи волять обстоювати матір Січ до загину. У великому обуренні запорожці одповіли, що ліпше їм всім покласти свої голови на січових окопах, аніж побачити руїни своєї неньки
Побачивши одностайність Запорозького Війська, Гуня послав переказати Ілляшеві, щоб не наближався до Січі, бо він з товариством буде бити на нього, як на ворога. Діставши ту звістку і знаючи, що доступитись до Томаківської Січі було нелегко, Ілляш спинився біля Кодака і якийсь час стояв там, вагаючись, чи починати, далі ж, побачивши, що його реєстрові козаки, почувши повітря вільного Запорожжя, почали тікати на Січ до запорожців, пішов з військом назад на Україну.
Розбурхане Запорозьке Військо тепер уже не заспокоїлося на тому, що обстояло свою волю, а завзялося ще раз порахуватися з поляками за всі кривди та за мордування зрадливо своїх гетьманів-лицарів Сулими та Павлюка. З тим у квітні року 1638 запорожці обрали гетьманом полковника Остряницю і наказали йому вести військо на Україну.
Остряниця вирядив частину війська з Гунею Дніпром угору, а сам із Скиданом та комонним військом пішов повз Самар східним берегом Дніпра. Обидва війська, піше й комонне, сполучилися в Кременчуці і пішли звідти на Лівобережну Україну, розпускаючи загони на Правобережжя і на північ у Чернігівщину.
Польськими військами керував Потоцький Він намагався перетяти Остряниці шлях на Україну, та той обминув польське військо й отаборився на зручному до бою місці, де зійшлися річки Псьол та Голтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козацький табір, та запорожці так відгромили поляків, що цілі роти їхні полягли трупом.
Після погрому Потоцький почав одходити на Лубни, де сподівався собі кількох полків підмоги. Остряниця ж почав його гнати, теж сподіваючись на поході здибатися з Скиданом, Судимою й іншими полковниками, що вели до нього повстанців. Тільки тут доля покинула Остряницю — він розминувся з підмогою, що до нього йшла. Потоцький же дістав собі помочі і під Лубнами напав на запорожців з великою силою, так що Остряниця не зміг встояти і мусив одходити понад Сулою на Жовнин, загони ж повстанців, що поспі-шалися до нього, потрапили на поляків, і всі були побиті нарізно.
Сила козацька після тих подій стала далеко меншою за силу польську, а проте Остряниця ще раз став до бою з поляками під Жовнином. З поганенькою гарматою й невеликим військом Остряниця не зміг перемогти поляків і, стративши
