Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться,

І наша душа гріхів довіку не відкупиться. Сього, брате, і зроду нігде не чували,

Щоб рідною кровію шаблі обмивали Або гострим списом опрощення брали.

А будем ми до байраків, до мелюсів добігати, І будем ми тернове віття, верхи стинати,

І будем тобі, найменшому брату, Пішій-пішаниці, на признаку покидати, Щоб знав з тяжкої неволі В землю християнську До батька, до матері, до роду куди утікати!»

І теє промовляли,

Відтіля побігали.

І до байраків, до мелюсів добігали І тернові віття, верхи стинали,

Своєму найменшому брату,

Пішій-пішаниці, на признаку покидали.

Далі з байраків, із мелюсів вибігали,

І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,

І тільки поле леліє,

На йому трава зелена зеленіє.

На шлях Муравський вибігали І єден до єдного словами промовляли.

Що промовить середульший до старшого: «Братку рідненький,

Голубоньку сивенький!

І ну думати-гадати,

З-під червоного каптана чорні китиці видирати, Своєму брату найменшому,

Пішій-пішаниці, на признаку покидати,

Щоб знав, куди у землю християнську,

До батька, до матері, до роду прибувати!» Старший брат теє зачуває,

Словами промовляє:

«Братику милий,

Голубоньку сивий!

Лиш ми будем коло своїх каптанів чорні китиці

видирати,

То як дасть нам Господь до батька, до матері,

до роду прибувати, І ні в чім буде між білу челядь піти погуляти». Середульший брат на те не потурає,

З-під червоного каптана чорні китиці видирає І своєму меншому брату, пішій-пішаниці,

По шляху Моравському на приміту покидає.

А старший брат теє забачає,

Середульшого брата на сміх піднімає:

«Братику рідний,

Голубоньку сивий!

Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,

Що ти на собі прекрасну одежу теряєш,

Як дасть нам Господь до отця, до матері,

до роду прибувати, Ні в чому буде піти між білу челядь погуляти». Теє промовляли,

Відтіля побігали І бігли не день, не два,

Не три й не чотири,

І до Савур-Могили добігали.

На Савур-Могилі три дні, три ночі спочивали, Свого найменшого брата,

Пішу-пішаницю, піджидали.

А менший брат, піша-пішаниця, до тернів,

до байраків добігає І тернове віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає,

Сльозами обливає:

«Сюди мої два брати кінні пробігали, Терновим віттям верхи стинали І мені, найменшому брату,

Пішій-пішаниці, на признаку покидали».

Теє промовляє,

Відтіля побігає,

Із байраків, із мелюсів вибігає.

Не стало байраків, ні мелюсів ставати.

І тільки поле леліє,

На йому трава зелена зеленіє,

На шлях Муравський вибігає І по шляху Муравському побігає,

З-під червоного каптана чорні китиці забачає, У руки бере-хватає,

До серця козацького молодецького прикладає, Сльозами обливає,

Словами промовляє:

«Сюди мої два брати кінні пробігали,

І, видно, їх азовська орда доганяла І посікла, порубала,

Мене, найменшого брата, пішу-пішаницю,

У тернах, у мелюсах на спочивку минала!

І коли б їх кість я знаходив би,

Поховав би, похоронив би,

Звіру та птиці на поталу не подав би».

І теє промовляє,

Відтіля побігає,

До Савур-Могили добігає І тільки своїх братів рідних трошки сліди

забачає:

І на Савур-Могилу збігає,

Словами промовляє:

«Побило мене в полі Три недолі:

Первая недоля — безхліб’я,

Друга недоля — безвіддя,

Третя недоля — що своїх братів рідних

не догнав»

І буйний вітер повіває,

Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє! От менший брат на Савур-Могилу лягає, Головку склоняє.

І вовки сіроманці набігали,

І орли сизопері налітали.

В головках сідали,

Хотіли .заздалегідь живота темний похорон

одправляти

Менший брат теє зачуває І словами промовляє:

«Вовці-сіроманці, орли чорнокрильці,

Гості мої милі!

Хоч мало-мало підождіте,

Поки козацька душа з тілом розлучається. Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати, Біле тіло коло жовтої кості оббирати,

Попід зеленим явором ховати І комишами вкривати».

Мало-немного спочивав:

От руками не візьме,

Ногами не піде

І ясно очима на небо не згляне...

На небо взирає,

Тяжко здихає,

Батькову-матчину молитву споминає І Богу душу оддає.

Тоді сиві зозулі налітали,

На кудрі наступали І так, як рідні сестри, кукували,

Тоді орли сизопері налітали.

На кудрі наступали,

З лоба очі висмикали,

Тоді ще й дрібна птиця налітала,

Коло жовтої кості тіло оббирала.

І вовки-сіроманці набігали,

Кості по байраках, по мелюсах розношали,

Попід зеленим явором жували І комишами вкривали:

То ж вони козацький похорон одправляли.

Ще гетьман Скалозуб хотів добратися до того багатого турецького кубла Азова, та те йому не вдалося, тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба. Випливши чайками у лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виявити себе біля берегів Криму, пішов далеко у море, а потім, лишивши Крим з лівої руки, так само потайно проплив Керченську протоку, перерізав Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато при тому запорожці повбивали бусурманів, велику взяли здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом пішли назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на нього серед темної ночі і багато кораблів попалив, а інші розігнав і вже після того повернувся року 1635 лиманом та Дніпром на Січ.

Цей далекий похід взяв чимало часу, і на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодака, полковник Моріон, не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то він розбивав такі човни пальбою з гармат: не дозволяв він запорожцям побіля Кодака навіть рибалити й полювати. Січ Запорозька через польський Кодак почула себе одірваною од України і бідувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище і знаючи, що польське військо було на півночі, воюючи з шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Для цього він узяв тисячу охочих козаків-запорожців, наблизився до Кодака потайно серед темної ночі і кинувся з козаками на штурм, закидаючи рівчаки в’язанками хмизу. Все сталося для поляків так несподівано, що, поки жовніри озброїлися, запорожці вже видерлися по драбинах на стіни й опанували кріпость. Всі поляки у Кодаку були повбивані, полковник Моріон за наказом Сулими був розстріляний, вся будова замкова попалена, гармати ж та гаківниці одіслані на Січ.

Одчинивши двері на Україну, Сулима викликав з Січі останнє військо і рушив на Чигирин, піднімаючи повстання