На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

— Не чув, — повторив Янко, чухаючи потилицю.

— Ви тут, брат, багато чого не чули! — сказав Вася. — А в нас у кожному селі є такі садки: у містах — сотні, а в Москві… У Москві, знаєш, дві тисячі таких садків. Дві тисячі п'ятнадцять!

Мехті мимохіть посміхнувся. Вася, звичайно, назвав кількість московських дитячих садків навмання, але майже не помилився.

— Дві тисячі п'ятнадцять? — присвиснув Сільвіо.

— А ти як думав?! На те вона й Москва.

Янко підвівся трохи на лікті:

— Мені батько розповідав про Москву… Велика вона!

— Велика?! — насмішкувато промовив Вася? — Скажи краще величезна! Там у нас є вулиця, як двадцять віа Гегга, разом узятих. З одного кінця в другий годинами їхатимеш на автомобілі. А метро в нас — і в казці таких палаців нема. Увійдеш — мармур, люстри, прикраси, сходи поліровані. Станеш на сходи, а вони тебе самі мчать униз: підійде поїзд — сідай і їдь собі, куди хочеш.

Мехті нерухомо лежав на возі, насилу стримуючи сміх. Він знав, що Вася жодного разу не був у Москві.

— От потрапити б туди, га? — замріяно промовив один з молодих партизанів.

— А ти був, Васю? — лукаво спитав Сільвіо. Вася зам'явся.

— Ні, не був, — зітхаючи, промовив він. — Не встиг, хлопці. Але ще буду!.. Ось закінчиться війна, поїду туди вчитися. На агронома!

— Обов'язково, Васю. Тепер уже скоро! — тепло сказав Мехті.

Один з молодих партизанів — горбоносий юнак — італієць — сумно похитав головою.

— А мені не вдасться вчитися… Грамоти я навчився, а далі — ніяк… Довелося працювати в кузні, братові допомагати, а потім брат помер, треба було годувати сестричок і матір. Мати хвора, сестрички зовсім малі.

Вася ступив крок до італійця й присів перед ним навпочіпки.

— Ти думаєш, що тільки тобі не доведеться вчитися? І Янко, й Сільвіо, і тисячі таких, як вони, залишаться ні з чим!

— Чому? — здивувався Сільвіо.

— І дитячих садків тут не буде, — вів далі Вася, — і взагалі ніякого життя!..

Він витримав паузу й сердито сказав:

— Ніякого життя не буде, поки ви не порозумнішаєте та не скинете з своєї шиї багатіїв, на зразок тих, що ми в них стояли у віллі. Бо й село, і земля — поміщицькі, а кузня, млин, лавка — куркульські… А у вас нічого нема!..

Ззаду нечутно підійшов Сергій Миколайович.

— Що тут робиться? — тихо спитав він, нахиляючись до Мехті.

— Вася проводить біля вогнища політбесіду з місцевою молоддю, — посміхаючись, шепнув Мехті.

— Он воно що! — полковник посміхнувся і звернувся до притихлих хлоп'ят: — Ви командира не бачили?

— Розшукати? — підхопився Сільвіо.

— Ні, вечеряйте — вечеря готова і на бокову! — наказав Сергій Миколайович. — А командира я сам знайду…

До воза підійшов Анрі Дюез.

— Здрастуй, Михайле… — збентежено промовив він і незграбно подав Мехті плаский ящичок. — Ми дізналися, що ти задумав малювати картину, ось — дістали фарби.

Мехті розкрив ящик — там лежали рядочком тюбики, пензлі, ванночки. Мехті навіть зажмурився від задоволення: такий чудовий був подарунок!

— Де ж це ви дістали? — спитав він, забувши навіть подякувати Дюезові.

Дюез приставив свого автомата до стовбура дерева і сів край воза.

— А йшов якось я з своїм загоном; бачу — дорогою бреде чоловік. Такий, знаєш, смаглявий і одягнений, як місцеві: потерте півпальто, порвані черевики, кольорові гетри. Ну, думаю, наш. Але не спускаю з нього очей. Ми саме мали висадити в повітря міст і надовго причаїлися в кущах. Чоловік іде собі прямо до мосту, я йому пошепки: «Стій!» Зупинився, озирається. Я вийшов з хлопцями з кущів, підійшов до нього… Придивляюся — ні, не наш. «Ти хто такий?» питаю. А він спокійнісінько собі: «Я німець», й ім'я своє назвав. Потім розповів, що десь у Монфольконі у нього є старенькі батьки, що він шукає затишного куточка, щоб там дочекатися кінця війни. Розповів, як він утік з фронту. Погано зараз доводиться гітлерівцям: багато хто втікає! За плечима в німця рюкзак. Ми, про всяк випадок, обшукали його ї знайшли в рюкзаку оцей ящик. Дивлюся — фарби. Я й подумав: а Михайло ж наш — художник, до того ж він зараз лежить хворий, скучає. Я хотів відняти фарби, але тут німець сказав, що позаду нас каральний загін гітлерівців і що через них йому довелося обійти гору. За хвилину приходить Сільвіо й теж говорить, що в тилу в пас гітлерівці. Тоді я вирішив не віднімати, а попросити у німця ці фарби. Спочатку він ні за що… Стали торгуватися. Видно було, що не хотілося йому продавати фарби, та гроші потрібці до зарізу. Ми, з гріхом пополам, наскребли по кишенях грошей ї віддали німцеві. Я розказав йому, як краще дістатися до Монфольконе. Німець подякував нам. Прощаючись, сказав: «Ці фарби належали знаменитому французькому імпресіоністу». Він і прізвище якесь назвав, тільки я не запам'ятав, — Дюез винувато поглянув на Мехті. — Перейшов німець через міст, спустився схилом гори, а через двадцять три хвилини на мосту злетів у повітря поїзд. Та це вже нецікаво. От і все.

Дюез сів на хвою, ближче до вогнища, роззув мокрі черевики й вийняв з кишені сухі шерстяні шкарпетки, щоб надіти їх. Коли він оголив ногу, Мехті побачив при світлі вогнища, що в Дюеза вирізана на нозі вся литка.

— Ви були поранені? — спитав Вася.

— Ви ногу побачили? — засоромившись, сказав Дюез і спустив холошу. — Ні, не поранений. Це мене гадюка вкусила. Є така невеличка жовта гадюка в нас на Корсіці. Укус її — смертельний, треба одразу ж вирізати м'ясо навколо ураженого місця. Так я взяв ножа та й вирізав собі литку.

Мехті відкинувся на подушку… Добре, коли довкола тебе такі сильні люди! І соромно, що самому доводиться лежати…

Полковник знайшов