На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
Селянин хотів ще щось додати, але, побачивши, що руку підняв здоровань-болгарин у хутряному пальті, відійшов убік.
— По-моєму, це буде справедливо, — скоромовкою випалив болгарин, — недарма нас і скликав сюди командир. Ми називаємо себе воїнами справедливості. То покажімо ж свою справедливість на цьому суді. Крайнєв винен, хай спокутує вину власною кров'ю!
— Він спокутує!.. Тільки не своєю кров'ю, а твоєю!..
— Звісно, знову зрадить!.. Пошкодуємо тоді за наше милосердя!..
— Що тут довго говорити — кусок свинцю в лоб, і справі кінець!..
— Дозвольте, товаришу командир! — підвівся рудий Маркос Дабі, командир роти угорців. За поясом у нього поблискували два пістолети з перламутровими рукоятками. — Ми не раз розстрілювали в бригаді зрадників і запроданців… Покажемо себе на цей раз милосердними. Допоможемо йому знайти дорогу до істини!
— Його не до істини, а до фашистів тягне!..
Сергій Миколайович підвівся з табуретки, шарпнув бурку, що сповзла з плеча.
— Тихше! Говоритиме полковник! — прогримів Ферреро.
Вася штовхнув Мехті в бік.
Крайнєв неспокійно засовався на пеньку: зараз усе вирішиться… На просіці запанувала болісна, мертва тиша. Болгарин кашлянув; його одразу ж осадив сусід: полковника поважали й слухали, боячись пропустити й слово.
— Тут закликали до гуманності, — тихо почав полковник. — Я розповім вам про один випадок, який трапився колись у моїй країні. Багато хто з вас чув про Горького, або, можливо, бачили його — він довго жив на Капрі в Сорренто. Це був великий гуманіст… Коли у нас відбулася революція й до влади прийшов народ, Горький почув, що в Москві збираються розстріляти велику групу саботажників і спекулянтів. Горький вважав це не гуманним і пішов заступитися за них до Леніна, якого знав як найбільшого людинолюбця в світі. Ленін відмовився їх помилувати. І Горький був у відчаї. А потім він побачив знесилених голодом москвичів, побачив людей, які непритомніли від виснаження, але відносили останнє борошно в дитбудинки; побачив робітників, які не їли по три доби, але привозили в столицю ешелони хліба, побачив, що й сам Ленін жив шматочком хліба в день. Люди поводились, як справжні герої, ліквідуючи шкоду, заподіяну столиці саботажниками й спекулянтами. І Горькому стало ясно,» що Ленін, підписуючи наказ про розстріл негідників, які наживалися на горі народному, більше любив народ, ніж він, Горький. У Леніна нам і треба вчитися гуманізму…
Стояла така ж болісна тиша як і на початку виступу Сергія Миколайовича, але Крайнєв зрозумів, що його доля вирішена.
Велетенський жовтий диск сонця ховався за далекі гори.
Партизани вже розійшлися. День згасав, сутеніло.
Це був один із тих днів, коли радянський солдат, підтикавши поли сірої шинелі, під гуркіт «катюш», гнав гітлерівців все далі на захід.
Гітлер кричав, тупотів ногами, усував командуючих, загрожував пустити в хід нову, досі невідому зброю, але навіть найфанатичніші його прихильники бачили примару близького вже кінця.
Радянське командування наполягало, щоб американці й англійці посилили допомогу партизанським з'єднанням, які діяли в центральній Європі, в тилу ворога, — союзники скидали з літаків велику кількість зброї, боєприпасів і їжі… але саме в тих місцях, де партизанів не було! Мало того, союзники і їхня розвідка робили все можливе, щоб не дати партизанському рухові в Європі розгорнутися на повну силу.
Ні Ферреро, ні Сергій Миколайович, ні Мехті, ні сотні й тисячі інших партизанів не знали про цю зраду. Та вони відчували, що для них настають важкі часи…
Дедалі частіше замислювався Мехті над становищем, у яке потрапила бригада. З тривогою дивився він на змарнілі обличчя своїх товаришів. Адже за них відповідає й він, Мехті, партизан, на якого покладена відповідальна місія розвідника.
Мехті злапалося, що він багато чого не розумів досі. Може, тому, що він, як казав полковник, бачив тільки того ворога, який стояв перед ним?.. Чи тому, що він надто запальний, гарячий, і це заважало йому тверезо розібратися в подіях? Але хіба це так погано — вірити в добро і щастя, в себе і в людей?.. Цією вірою Мехті запалить і погляд свого солдата, тріумфуючого, щасливого: адже він повертається додому! Незабаром повернеться додому й Мехті: не вічно ж йому бути розвідником! Він — художник, його покликання — малювати картини, а не висаджувати в повітря мости…
Сьогодні Мехті з особливою силою засумував за улюбленою справою, за домівкою. Коли він, повертаючись до свого воза, проходив повз землянку радиста, до його слуху долинула музика, і, почувши її, Мехті навіть зблід. З Москви передавали азербайджанські пісні… Мехті прикипів на місці, міцно стиснув Васин лікоть… Погляд його став неуважним. Він бачив зараз перед собою рідне Баку, залите сонцем, притихле море. Неначе з туману, випливли перед його очима обличчя сестер, бібі…
«Скажи, скажи, кого ж ти любиш?» питав хор дівчат.
Вася здивовано глянув на схвильованого друга:
— Що з тобою, Мехті?
— Тихше, Васю! Чуєш? Це наша пісня… Чекай-но, як же вона зветься?
Мелодія була дуже знайома, але Мехті ніяк не міг пригадати: де він уже чув її? Та ось він спіймав слово «Нергіз» і, заспокоївшись, посміхнувся, ніби знайшов, нарешті, те, що мало не згубив. Виконувались хор дівчат і арія Нергіз з опери «Нергіз».
Після перерви московський диктор почав читати листи з фронту. Солдатські листи дихали вірою в недалеку перемогу, і Мехті знову згадав про свою картину. Мабуть, час уже братися до праці.
Наступного дня Мехті почав майструвати підрамник для полотна, йому допомагали Анжеліка й Вася. Анжеліка відрізала великий шмат з палаткової тканини й тепер старанно штопала дірку, пробиту колись кулею. Вася розпилював дошку й крадькома стежив за Анжелікою.
— Скажи, Мехті… Що ти думаєш про Анжеліку? — тихо спитав він у Мехті.
— Я досі ні в чому не потурав їй. Мені завжди, навіть у найтяжчі хвилини, здавалося, що поруч зі мною чоловік.
А Вася все допитувався:
