Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Коли Балерин біг до іншої землянки, його хтось покликав:

— Ей, Балерину! Греби сюди!..

Хлопець оглянувся. Побачив кілька замаскованих гармат і біля них — солдата в касці, якого було видно тільки до пояса, бо нижня частина тіла ховалася в окопчику.

— Та підходь, не бійся! — махав рукою артилерист. Балерин підійшов.

— Що це в тебе? — запитав солдат, кивнувши головою на згорток, який хлопець тримав під рукою.

— Лозунги…

— Ану, дай… Та ти не бійся. Хіба ти мене ще не знаєш?

— Ні…

— Та я ж — Іван Петруненко! Молодший лейтенант, артилерист. Ясно?.. Мене не тільки свої, а й фашисти добре знають, бо як ото заллю їм сала за шкуру, то вони мов на гарячій сковорідці шкварчать!.. — І він зареготав на повні груди, які видималися з-під плащ-палатки, як бочка.

В плечах він був широкий і міцний, як скеля. Руки теж — широкі, м'язисті, такими руками тільки підкови гнути. А лице відкрите, добре. Сині очі під рівними білявими бровами світилися лагідністю і весь час трохи мружилися в усмішці. Людині з таким лагідним і добрим обличчя, здавалося б, не воювати, а зерно сіяти, дерева саджати і співати гарних пісень. А він ось сидить біля гармати, щодня стикається з смертю… Та все ж, видно, не черствіє його серце, все найкраще, людяне живе в ньому.

— Ти сам не з Києва будеш? — запитав Петруненко.

— Ні, я з Чернівців.

— А я, брат, з Києва… — повідомив він замріяно, скинув каску, і біляве хвилясте волосся розсипалося по скронях і по лобі. — От місто, так місто, скажу тобі!.. Такого в усьому світі не знайдеш. От же скільки я там прожив, а не намилувався. Вулиці — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз, а на вулицях — каштани, куди не глянеш — кругом каштани. Листя в них, як оця моя лапа з п'ятьма пальцями. Як зацвітуть весною — ну тобі білі свічки горять і більше нічого не скажеш!.. Ну, про Дніпро ти чув і пісні, мабуть, знаєш. Куди цьому морю?.. Та таких берегів, як на Дніпрі, ти й уявити собі не зможеш, поки не побачиш!..

Він раптом спохватився, що забалакався, пообіцяв:

— Ну, це я тобі ще колись розкажу. А може, і в гості в Київ приїдеш після війни… Покажи, що там у тебе за лозунги…

Але він глянув тільки на один, а іншими вже й не цікавився. Сказав, задоволено сміючись:

— Оце сюди наче й писався. Спасибі. Ач, як здорово: «А бісяка-Гітлеряка з горя виє, як собака, бо найкращі його сили чорноморці покосили!» Оце так точно! Як в око вліпив!.. — І він знову зареготав, розкотисто й нестримно, чимось нагадавши Валерикові одного з запорожців на картині Рєпіна, де вони пишуть листа турецькому султанові.

— Передай комісарові спасибі, — щиро подякував Петруненко. — Від мене й від усіх моїх хлопців.

Валерикові хотілося сказати, що це він малював лозунги, але не посмів. Тільки пообіцяв:

— Передам.

А Петруненко ще висловив свою думку про Єхлакова:

— Комісар наш — вогонь-людина! Під час бою у саме пекло лізе і ніякої тобі кулі не боїться! Люблять його матроси… Так ото передай спасибі від усієї нашої батареї…

Так несподівано для себе Валерик познайомився на бойових постах і в землянках з сержантом Богомоловим, з танкістом Василем Паукштіте, з лейтенантом Енвербеком Азієвим і багатьма іншими оборонцями міста. Всіх їх він одразу й не запам'ятав.

Рознісши та розвішавши лозунги, Валерик побіг до землянки комісара доповісти, що завдання виконано. Відчинив двері і зупинився. У землянці було багато людей, ішла якась нарада. Єхлаков побачив Валерика, кинув коротко:

— Ти зачекай трохи.

Валерик вийшов із землянки. Сів на камінь відпочити. Бо набігався таки добре. Земля дихала теплом, яке їй вдень дарувало ще не жарке весняне сонце. Увагу привернув клинець молодої зеленої трави. Валерик оглянувся довкола. Схили гір уже теж зеленіли травою. Здивувався: не помітив, коли й виросла. І кущик дикого терну он уже забрунькував. І мигдаль цвіте, наче світиться тихим рожево-білим вогнем. Весна!.. А з весною, може, все піде на краще. Недарма ж комісар обіцяє фашистам добрий першотравневий «подарунок»!

Замріявся Валерик і аж кинувся, почувши гомін голосів. То виходили від комісара учасники наради. Разом з ними вийшов і Єхлаков, покликав Валерика:

— Заходь.

Уже в землянці задоволено сказав:

— Знаю, завдання ти виконав добре… А тепер іди в баталерку і одержуй військову форму. Доки тобі в цьому драному піджаку ходити. Ти тепер — боєць 7-ї бригади морської піхоти.

— Єсть, одержати військову форму! — не тямлячи себе від радості, вигукнув Валерик, і його з землянки наче вітром видуло.

Єхлаков тільки посміхнувся йому вслід.

У баталерці Валерика зустрів низенький на зріст і дуже товстий командир:

— Валерій Волков?.. Є такий у списку…

Він дуже повільно й довго водив товстим пальцем по аркушу з прізвищами бійців, потім так само неквапливо витяг з шухляди ручку, умочив перо в чорнило, спробував, як воно пише, далі, ніби насолоджуючись своєю немудрою роботою, вивів проти Валерикового прізвища красиву «галочку» і вже аж після цього сказав:

— Отут і розпишись.

Валерик швидко розписався. Але товстому командирові, мабуть, не сподобалась така прудкість, і він довго розглядав підпис, ніби хотів зайвий раз упевнитись, що це розписався саме Валерик, а не хтось інший.