Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Нарешті Хомченко сів на землю і почав пильно вглядатися в густі сутінки. Було тихо. Тільки часом шелесне десь осторонь кущ чи покотиться камінець. В глибині ворожих позицій, які були зовсім недалеко, іноді здіймалися вгору ракети, і в їхньому світлі здавалось, що каміння, кущі й дерева ворушаться і повзуть кудись убік. Але таке було невдивовижу. Німці пускали ракети, коли їм заманеться. Може, цим хотіли показати, що ми, мовляв, не спимо і нас не захопиш зненацька. А може, оглядали освітлену ракетою місцевість.

— За мною, — тихо промовив Хомченко, і земля зашурхотіла під колінами, ліктями і животами.

Поруч з командиром повз і Валерик. Він не вмів до пуття цього робити, бо ніколи не вчився повзати по-пластунському, і через те кілька разів мало не засичав від болю, коли ліктем або коліном натрапляв на гостре каміння. Одначе він намагався не відстати від Хомченка ні на метр. Бійці повзли праворуч і лі поруч, чути було тільки, як важко дихають їхні груди та як шарудять під ними камінці.

Попереду раптом виросла висота, яка на тлі темного неба здалася Валерикові величезною горою. На вершині висоти стирчали в небо дула гармат. Але там було тихо, спокійно. Вороги навіть не догадувались, що ось зовсім близько, за кілька десятків метрів від них залягли і лише ждуть сигналу атаки ті, кого вони вважали майже знищеними, знекровленими, не здатними до серйозного опору.

Але чому зволікає Хомченко?.. Чому не подає отого останнього сигналу?.. Адже німці можуть викрити їх, і тоді не буде раптовості, про яку говорив комісар!..

Балерина палила нетерплячка. У нього не було годинника, але він чомусь був певен, що друга година ночі давно вже минула, і він насторожено-запитливо поглядав на командира… А може, комісар Єхлаков дав йому ще якусь іншу вказівку?..

І раптом Хомченко підняв руку. Різко махнув нею вниз. Одночасно з цим помахом руки почувся і його голос, не гучний, але тугий, пружний:

— За Батьківщину! За Севастополь! Вперед!..

Простір здригнувся, виповнився рухом і багатоголосим криком.

— Ура-а-а!.. Ура-а!.. — грізними валами покотилося над землею, і темна лавина людей нестримним прибоєм вдарилась обгору. Злилися в один суцільний гуркіт постріли гвинтівок, автоматів, кулеметів, вибухали гранати. Все, що було навколо Балерина, мчало вперед. Здається, рушили вперед і дерева, й каміння.

Балерин не втямив, як сталося, що й його підхопила ота всеперемагаюча нестримна хвиля. Він теж скочив на ноги і, зовсім забувши про Хомченка і свої обов'язки біля нього, закричав на повні груди:

— Ура-а-а!..

Але його зупинив сердитий голос:

— Куди тебе несе?

Валерик схаменувся, побачив, що Хомченко не побіг разом з усіма вперед, а стояв і владним голосом підганяв тих, що відстали.

Тоді поряд з ним став і Валерик, згадавши, що йому від командира нікуди відходити не можна, що в нього є свої обов'язки, і комісар Єхлаков після бою спитає, як він з ними впорався.

У спалахах вибухів і пострілів він побачив, що робиться попереду, на схилі висоти. Оборонці міста з ходу легко взяли перші окопи ворога і навально просувалися вперед, підминаючи під себе вогневі точки, кулеметні й мінометні гнізда, якими фашисти зараз ніяк не могли скористатися.

Але майже на самій вершині висоти лави наступаючих зламалися, севастопольці груди в груди зіткнулися з ворожими солдатами, які встигли вже оговтатись і кинулись в контратаку.

Спалахнула жорстока рукопашна бійка.

Чулися крики, стогони, якесь нелюдське виття, і все це зміщувалося з брязкотом зброї, з безладною стріляниною, з вибухами ручних гранат. Дике ревище стояло на полі бою…

Валерикові здавалось, що саме ось зараз треба кинути на під-м, ргу другий і третій ешелони атакуючих, щоб переважаючою кількістю остаточно задавити ворога. Але Хомченко знову чомусь не квапився, а тільки стежив за боєм, водячи головою туди й сюди та іноді викрикуючи слова лайки чи підбадьорення.

Та ось покотилася нова лава севастопольців. Свіжа хвиля штурму вдарила по висоті, і могутнє «ура!» зринуло над землею аж до самого неба.

Швидко рукопашний бій пересунувся на самісіньку вершину висоти, і видно було, що фашисти знесилюються й відступають.

Тоді пішов у наступ і третій ешелон свіжих сил. А вже разом з ним побіг і Хомченко, кинувши Валерикові:

— Зв'язковий, за мною!

Аж тепер Валерик зблизька побачив поле бою. То тут, то там ворушилися живі клубки, які то розросталися, наче велетенські мурашники, то розпорошувалися на дрібніші групи, то витягувалися в довгий нерівний ланцюг, то рвалися на окремі ланки… Поміж живими, що стялися в несамовитому смертельному поєдинку, на землі лежали в страшних, неприродних позах забиті, корчились і кудись повзли поранені, одні — мовчки, а інші — стогнучи та просячи допомоги…

Гармати, які досі своїми дулами були спрямовані на лінію оборони севастопольців, уже були повернуті атакуючими бійцями в протилежний бік і гриміли, розстрілюючи прямою наводкою німців, які, покидавши зброю, тікали з висоти.

— Зв'язковий! — вигукнув Хомченко захриплим, але гучним і вдоволеним голосом.

— Єсть, зв'язковий! — аж підкинуло Валерика.

— Давай на КП. Передай: висота в наших руках! Захопили гармати, багато іншої зброї і до біса полонених! Так і скажи! Потім полічимо, скільки їх…

— Єсть! Все ясно! — відповів Валерик і кинувся бігти.

Тепер він навіть у темряві легко знаходив дорогу до командного пункту. Біг, сповнений ще ніколи раніше не переживаною радістю. Хай він сам ще й не вбив жодного фашиста, але вже був у справжньому бою і біжить з бойовим донесенням. Та ще ж яке донесення! Про перемогу! От що здорово!