Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Однак ніхто й не подумав про відпочинок. Одні чистили гвинтівки і автомати, інші набивали диски патронами, підготовляли гранати, а дехто писав листа додому. Знали, що бій буде гарячий, а для багатьох, може, й останній.

Ібрагім Ібрагімов сидів просто на підлозі, встеленій сіном. На срібній рукоятці свого кинджала, з яким ніколи не розлучався, видряпував слова: «Фашистам під ребро — людям на добро», а тим часом вголос повторював німецькі слова, раз у раз зазираючи в підручник з німецької мови. Хлопці сміялися:

— Ти, Ібрагіме, вже й уві сні по-німецькому балакаєш. На це він незворушно відповів:

— Цього за плечима не неситні А мені, розвідникові, ще не раз знадобиться.

І бубонів по-німецькому далі.

У Валерика теж був автомат, були й гранати, і він готувався до бою разом з іншими. В серці ворушилася тривога. Та й не дивно: перший для нього бій!.. До того ж він бачив навколо себе зосереджені обличчя і знав, що за тією зосередженістю ховається тривога. Не чутно було жартів, якими фронтовики уміли прикрашувати своє нелегке, сповнене щоденними боями життя. Не вгавав тільки Аркадій Журавльов. Тручи до блиску свій автомат, він мугикав пісню: «Была бы только ночка, да ночка потемней…»

Десь о десятій прибіг розсильний, покликав Валерика до комісара Єхлакова.

У комісаровій землянці тьмяно жевріла шестивольтова лампочка від акумулятора. Сам він, схилившись над столом, водив олівцем по польовій карті. Глянувши на Валерика в піонерському галстуку, на його автомат і гранати, усміхнувся:

— Отже, в бій налагодився?.. Від одного лише твого вигляду німці розбіжаться в усі боки, як зайці.

Валерик вловив у словах і в тоні комісара поблажливо-жартівливі нотки, густо почервонів і трохи ображено, але твердо сказав:

— Товаришу комісар, я не гірше за інших буду…

— Ну-ну, не ображайся, — вже серйозно промовив Єхлаков. — Знаю, що ти — хлопець сміливий і моторний. Тому призначаю тебе зв'язковим. Нелегке це діло. Від твоєї кмітливості та від уміння багато залежатиме… А поки що ляж ось на моєму ліжку й відпочинь. Поспи трохи. Як треба буде, розбуджу…

Валерик нічого не міг заперечити Єхлакову, та й не хотів. Лише коротко відповів:

— Єсть відпочити…

Скинув з себе автомат, поклав під бік, ліг на сіру ковдру й заплющив очі. Але й не думав спати. Почував себе ображеним. «Це комісар не хоче, щоб я разом з усіма висоту атакував, — думав він. — Оберігає мене… Так можна і всю війну прожити — то лозунги малювати, то зв'язковим! Був на війні — і не був. А навіщо ж тоді мені солдатську форму видали? І автомат, і гранати?.. На сміх людям?..»

Комісар шелестів картою, водив по ній олівцем. Потім вийшов, і його довго не було. В землянку не долинали ніякі звуки, наче й справді усе навколо заснуло. Але Валерик уже знав, що бійці і командири на ногах, готуються до бою. Хто може спати у такий час?..

Валерик устав, підійшов до столу, щоб глянути, що то комісар креслив на карті. Але карти не було, мабуть, Єхлаков пішов з нею до командира бригади Жиділова.

Валерик уже був і в землянці Жиділова, навіть говорив з ним. Командир бригади розпитував, хто він, звідки, радив бути обережним, слухати старших, досвідчених фронтовиків. І цей теж, як і Єхлаков, чомусь особливо про нього піклується. Наче він, Валерик, не такий, як усі!..

Хлопець знову ліг. І саме вчасно. Бо зайшов Єхлаков у супроводі двох командирів рот. Валерик знав їх. Отой, білявий, — Сивохін, а отой, схожий на Чапаєва, — Хомченко.

— Відпочив? — обізвався Єхлаков до Валерика, помітивши, що той не спить, а прикидається.

— Я не спав, — звівся Валерик на ліжку.

— Ну й даремно, — зауважив Єхлаков. — Треба спати, коли наказують… А тепер вставай. Старшого лейтенанта Хомченка знаєш?

— Знаю.

— Будеш біля нього. Він тобі накаже, що й коли робити.

— Єсть…

— Пішли, час…

Усі гуртом вийшли з землянки. Ніч була зовсім темна, аж чорна. Ступивши крок від порога, Валерик спіткнувся об камінь і мало не впав.

— Дивись під ноги, зв'язковий, — суворо промовив Єхлаков, і Валерик чомусь не впізнав його голосу, був він якийсь чужий, без тої теплоти, яка завжди бриніла в ньому.

Мовчки йшов услід за командирами, намагаючись тепер бути ближче до Хомченка. Не бачив, але відчував, угадував, що в пітьмі навколо щось діється — якийсь рух, якісь приглушені розмови, тихий брязкіт зброї, шурхіт ніг по твердій кам'янистій землі. Ще трохи — і очі виловили з темряви шеренги бійців, а вуха — короткі й чіткі команди. Зупинились на хвилинку.

— Ну, щасливо, — сказав Єхлаков. — Ще раз нагадую: Хомченко, починаєш о другій. Рівно о другій. Ти, Сивохін, о другій п'ятнадцять. Постарайтесь підійти непоміченими якнайближче. Головне — раптовість удару, і потім уже — ні кроку назад, тільки вперед і вперед!..

— Єсть! — відповіли командири і розійшлися в різні боки. Валерик мовчки ішов трохи ззаду і з правого боку за Хомченком. Він раптом відчув якусь дивовижну порожнечу в грудях і навіть легкий острах, ніби його морозило. Чому?.. Мабуть, тому, що біля нього не стало комісара Єхлакова, до якого справді вже звик, як до рідного батька, а був лише малознайомий командир роти Хомченко, що йшов і, здається, зовсім не помічав його, Валерика.

Хомченко несподівано зупинився серед кущів і каміння. Тут сиділи й лежали на землі темні фігури бійців.

— Лейтенант Кривов'яз!

— Єсть…

Вони постояли, поговорили тихо.

Хомченко пішов далі. Знову група бійців. І знову — коротка розмова. Так було кілька разів… Валерик зрозумів, що рота піде в атаку не вся разом, а окремими підрозділами, взводами.