Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Виявилось, що ніякого начальства в ній не було. Навпаки, з кузова висипали зовсім не військові люди, а звичайні собі чоловіки й жінки, хлопці й дівчата в цивільному одязі.

Єхлаков зустрів їх радісно:

— А-а, дорогі гості!.. Ласкаво просимо. Раді вас привітати!

Тепер уже всі матроси й солдати зрозуміли, що це напередодні Першотравневих свят до них завітали гості — представники трудящих Севастополя, і з цікавістю потяглися до гурту.

В руках у багатьох прибулих — пакуночки, згорточки, торбинки. Відкривши борти автомашини, скотили на землю кілька діжечок з водою і одразу ж закопали їх у землю, щоб не нагрівалися на сонці.

Серед севастопольців найвільніше трималася невисока на зріст дівчина з гарним кругловидим, хоч і схудлим обличчям, розкішним білявим волоссям і веселими сірими очима. Цю вродливу дівчину, комсомолку-активістку Ліду Нефьодову, виявляється, тут добре знали всі. Вона й раніше з'являлася в окопах, приносила газети й журнали, часом привозила воду.

Зараз дівчина верховодила, до всіх забалакувала, сміялась, розпитувала і взагалі почувала себе вільно й незалежно. Валерик намагався бути ближче до неї, послухати, що вона говорить, та подивитись на дівчину.

А Ліда вже поралася біля пакуночків та згорточків.

— Оце трудящі міста передали вам святкові подарунки. Розбирайте.

Вона роздавала бійцям вишивані хусточки, кисети, різні домашні ласощі, випечені, може, з останніх запасів. Ласощі бійці тут же повертали — нехай передадуть від їхнього імені севастопольським дітям, а інші подарунки охоче брали та ще й жартували при цьому. А найохочіше накинулися на листи. Від рідних і знайомих листів нікому не було, але кожен коротенький аркушик з теплим словом привіту навіть від незнайомої людини викликав зворушливу радість.

— До вас багато хто хотів їхати, — розповідала Ліда, — але не можна. Верстати не повинні зупинятися ні на хвилинку. В тому й свято, щоб більше для перемоги зробити… Слухайте всі, що написано в цьому листі!

«Дорогі товариші, оборонці славного міста Севастополя! До вас зараз прикована увага не тільки народів нашої Вітчизни, а всього світу. Ви добре, б'єте ворога, і ми пишаємося вами, нашими мужніми героями! Бийте і далі клятих фашистів. Ні кроку назад! До останньої краплини крові захищайте нашу чорноморську столицю!.. Стійте на смерть на цій священній землі!..»

Комісар Єхлаков був поряд з Лідою. Коли вона закінчила читати листа, він, звертаючись не тільки до неї, а до всіх прибулих, сказав:

— Передайте трудящим Севастополя нашу матроську і солдатську відповідь: єсть, стояти на смерть! Єсть, відстоювати Севастополь до останньої краплини крові!.. Серед нас немає боягузів і маловірів. Ми — один міцний кулак, сталевий кулак, і здолати нас ніхто не зможе, бо ми зневажаємо смерть!.. Так і передайте своїм друзям по роботі… Перше травня ми теж відзначимо по-нашому, по-фронтовому. Про це ви ще почуєте…

Йому, мабуть, боліли рани, він поморщився несподівано, але зараз же знову його обличчя стало суворим і твердим, і він ще сказав:

— За подарунки спасибі. Цієї уваги до нас ми ніколи не забудемо.

Ліда підняла над головою гарно вишиту хусточку.

— Ось тут ще один подарунок. Він адресований найхоробрішому. Так і вигаптувано: Найхоробрішому захисникові Севастополя». Це вже ви самі дивіться, бо для мене — ви всі хоробрі!

— А що ж тут довго дивитись? — обізвався Аркадій Журавльов, і всі повернули до нього очі, ждучи якогось чергового жарту. — Якщо найхоробрішому, то це — мені.

В очах у нього витанцьовували лукаві й веселі бісики.

— Тю! — обурився Богомолов, геть-чисто позбавлений почуття гумору. — Ви бачили таке? Сам себе у герої висвячує!..

— А що? — незворушно запитав Журавльов. — Чи, може, ти — отой самий найхоробріший?

— Я й не кажу про себе, — промимрив Богомолов, збитий з пантелику таким поворотом розмови.

— От бачиш — ти не кажеш, бо й казати нічого. А я про себе кажу! Адже давно відомо: говори про себе найбільше гарного, а погане про тебе такі, як Богомолов, скажуть!..

І тут уже всі гримнули веселим сміхом. Сміявся й Богомолов, зрозумівши, нарешті, як дотепно покепкував з нього Журавльов.

Ліда вже кілька разів зиркала на Валерика, який стояв близько від неї у червоному галстуку, з автоматом на грудях і з гранатами за поясом.

— Ось кому ми вручимо цю хустину, — сказала Ліда. — Воїнові-піонерові…

— Валерію Волкову, — підказав Єхлаков.

— Валерію Волкову! — повторила Ліда. — Він ще он тільки піонер, а разом з вами, дорослими, захищає наш Севастополь!

Валерик почервонів, дуже зніяковів, але, намагаючись показати, що він не такий уже й малий, діловито сказав:

— Мені ще ні за що… Іліта Даурова у нас найхоробріша — ось хто!.. — Потім повів поглядом по обличчях. — І Аркадій Журавльов теж… І Ібрагімов… І комісар наш…

— Правильно, Валерику! — радо сказала Ліда. — Виходить, що я не помилилася: всі ви тут найхоробріші. Тому я передаю хустину вашому комісарові, а він уже вирішить, кому її вручити.

Підійшли Іван Петруненко, Енвербек Азієв, лікар Мамедов. Перший — богатирського складу, з могутніми грудьми, що так і випиналися вперед, білочубий і синьоокий. Другий — невисокий, з тонкими рисами гарного обличчя. Мамедов — стрункий, мов явір, гнучкий, чорноокий… Ліда Нефьодова, зустрівшись з ним очима, зашарілася, а він, ступивши кілька кроків їй назустріч, взяв за руку, і вони відійшли трохи осторонь.

Гості і фронтовики розбилися на окремі групки, і потекла щира та дружня розмова.

Штурм висоти намічено на ніч. А поки що матросам і солдатам дозволено