Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич
Семен, якого звала вона підкоморієм, чим він дуже гордився, зносив із візка те, що вона привезла, та постукуючи кулею, розміщував харчі в коморі. А вона ходила по цілому домі, робила порядки, ганила, розпоряджалась, як сама хотіла, ба навіть не вагалась господарити серед кістяків, слоїв, звірят, каміння, зел, порошків, ліків, приладдя, книг і всього того, що переймало таким забобонним страхом забобонних мешканців села. Привикла до старих, грубезних книг чорнокнижника, оправлених у дерево, оббитих бляхами, зішитих шкурою. Не раз перечитувала зо своїм учителем сторінки “De gradibus” славного Парацельзія, знала про Ґалена, про Діоскоріда, якого славна “Materia medica” перетривала півтора тисячі літ.
В міру того, як Христя розвивалася, почала в іншому світлі бачити світ старого чорнокнижника. Чародійні сили, що лякали й заразом приманювали малу Христю, ставали щораз блідші, меркли, щезали. їхнє місце зайняло пізнавання природи. Годинами слухала вона, як старий Климовський розказував про життя і працю студентів у далекій Празі, у ще дальшій Падуї, в Інґольштадті та Парижі. Старий умів і мав про що розказувати. Були це речі про які вона ніколи не чула. Було це на заранні розвитку природничих наук, на самому несміливому початку, коли ще із секцією людських тіл треба було критися глибоко в катакомбах, коли то адептів лікарських і природничих наук переслідувало суворе, ще середньовіччям надихане право.
Найбільше зацікавлення виявила вона до рослинного світу, до тих зел, що їх стрічала на кожному кроці, не помічаючи навіть. Дізналася, що з трійливої вовчої ягоди можна дістати лік, белядону, ту саму, що закапана в око, поширює зіницю. Климовський говорив їй, що гарні пані багатої Венеції залюбки вживали її, щоб причарувати молодих панів і дожів вродою. А як дивувалася вона, коли він розказував їй про властивості отого звичайного зеленого зав’язку маку. Інше зілля, наперсник, що звикло цвісти що другий рік, піднесло стару Мокрину, коли то їй ноги обпухли, ніби колоди, губи посиніли, а віддих був тяжкий, як у загнаної на смерть серни.
— Світ, що нас оточує, доню — говорив не раз старий Климовський — великий, прекрасний, але нам, людям, іще зовсім незнаний. Може, як проминуть віки, стане розкриватися він перед людьми, як ота розложена книга. Може, всі ті таємничі речі не будуть уже таємничі. Може між тими зелами є більше таких белядон, лявданумів, чи наперсників; може десь і є оте ядро знання, за яким недаром шукають усі альхеміки. Може. Хто знає? Тепер мене люди вважають за чорнокнижника, що має зв’язок із нечистими силами. Може згодом не будуть так думати. Що є, доню, природа, як не частина самого великого Бога?
Коли Христя поверталася після таких відвідин додому пісковою доріжкою попри річку, часто роздумувала над словами старого чорнокнижника. Коли доїжджала до високих кам’яних стовпів, що стояли обабіч брами, і гляділа на свій древній родинний дім, на кам’яні сходи до нього, на липи довкола, на спокій і на батьків у тому дорогому їй домі, відчувала глибоко, що все те також — частина великого єдиного Бога.
Світла і тіні над Загір’ям
Над Загір’ям стояла ясна липнева днина. Повітря пересякле було пахощами розквітлих лип. Липи обсипані були квіттям так, що й змінили барву з зеленої на ясно золоту. Гул бджіл не вгавав. Здавалося, що роботящі комахи всього світу злетіли в город пана Олешича. Стояли тихо липи, ніби боялися ворухнути листком, щоб не сполошити численних гостей, що прилетіли до них на солодкі медові жнива. Мовчав і темний сосновий ліс, що докотився аж до самої огорожі.
Сонце почало вже другу половину своєї денної дороги, коли на подвір’ї заскрипіли колеса візка, що його тягнули два сиві коники.
На цей звук зразу ж вийшла з хати на ґанок старша жінка, рухлива, жива, чистенько вдягнена і, спершися на поруччя, дивилася вниз, поки коні не зупиняться перед сходами.
— Христю, де ти так довго барилася? — спитала, заки та вспіла зійти з візка.
— Я була в Климівці, мамо — відповіла Христя, відкидаючи золоте волосся з-над чола. — Ах, мамо, як там гарно в лісі! Ми збирали ліки. Я в тому лісі була сьогодні перший раз.
— Але так довго, дитинко! Ми ждемо вже й ждемо з обідом, а тебе, як нема, так нема!
— Не гнівайтеся, мамо! Годі було скоріше. І ось я вже є — засміялася, цілуючи маму в руку і в лице. Мама хотіла сердито дивитися на доню, але риски біля кінчиків уст та блиск очей зраджували, що вона зовсім не сердита. Христя знала ті дорогі їй риски біля кінчиків уст і знала вираз очей своєї мами.
— А, повертаючись із Климівки, я ще вступила до Мокрини.
— Як же там із нею?
— Ліпше вже. Вже ходить. Тільки ще кашляє потрохи і скаржиться, що в грудях тисне.
— Лишила їй те, що приготовила?
— Лишила й ліки привезла від добродія. Аж розплакалася старенька, коли мене побачила.
— Бідна стара жінка. Ходи ж, Христю. Батько ждав, ждав на обід і вийшов.
Увійшли з ґанку до великих сіней, де були тінь і холод. Долівка вимощена тут була широкими, плоскими каменями, споєними глиною. Із сіней вели двері праворуч до просторої кухні й челядної, ліворуч до їдальні старого дворища. За цими першими дверми ліворуч була велика кам’яна піч, що огрівала дві кімнати, двері до пивниці, двері до комори, де на печі для вудження м’яса вудилися саме шинки, виповняючи своїм запахом цілі сіни. Кінчилися сіни дверми, що виходили до городу з квітками, до пасіки та на город із зелениною та городиною, що його управляла пані Олешичева на горбку, за зеленою стіною старезних лип.
Христя відчинила двері й увійшла до їдальні з низькою стелею, чисто вибіленими стінами, чистою долівкою, вкритою доморобним сіряком та шкурами звірят. У кімнаті знаходилися широкі лави з липового білого дерева, широкі стільці з вирізуваним опертям, прегарні роги оленя на стіні й образ Богоматері між вікнами. Над входовими дверми грізно насупилася велика ведмежа голова.
Христя перейшла до своєї кімнати, маленької, чистої, з одним
