Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

— Хмельницький із головним корпусом відступив із-під Білої Церкви під Чигирин, лише кількох полковників на волость висилаючи, між ними якогось Кривоноса, що всюди чернь підносить.

— Кривоноса?

— Кривоноса. Так його козаки назвали. Сам він майор шотляндського реґіменту князя на Лубнях, якого покинув ще рік тому. Той підіймає всю чернь по цьому боці Дніпра, всю голоту; палить, нищить міста і президії, руйнує і йде вперед. Хто попаде в його руки, гине серед страшних мук. Тепер, як я чув, пішов на Вінницю, але чи це правда, не знаю, бо інші говорять, що він іде на Волинь, сюди.

— Ох, Мати Божа! Мати Божа! — молилися налякані вкрай шляхтянки.

Новий тупіт коней і скрип возів звернув увагу всіх на приїзд нових утікачів. Залунали голоси. Відчинились двері і в них став покритий курявою здоровенний шляхтич.

— Вельможне панство! Час у дорогу! Кривоніс в Острозі!

Брацлавський полк

Хоча й уступив Хмельницький із-під Білої Церкви під Чигирин, але зрушена ним хвиля плила нестримно на захід. Виряджені з-під Білої Церкви полковники: Кривоніс, Ганжа, Морозенко запалили пожар повстання по цілій Уманщині, Брацлавщині, Київщині, Волині й по цілому Поділлі. Підіймався нарід, як стихія. Великими кроками ступав на чорноземі і значив ці свої кроки вогнем і кров’ю. Місто за містом падало в руки повстанців. З жалем кидала шляхта домашні вогнища, рятуючись утечею, або гинула, обороняючись на мурах замків, дворищ, твердинь та президій. Виростали багатотисячні повстанські загони, зливалися разом, громили панські фортеці, руйнували замки, двори й міста. Ніби з-під землі появлялися все нові й нові ватаги; виринала нова сила; з нею йшли новий пострах і нові, незнані досі загонщики - отамани. Були між ними такі, яких прізвища відомі були досі тільки на Січі, були такі, яких недоля й тяжкий гніт вигнали з-під курних хат, були також такі, що носили шляхетські герби. Оживали: стародавнє право, віча й ради, яким ці отамани мусіли підкорятися, бо рука козацького гетьмана ще сюди не сягала. Будилася Україна по тяжкій неволі і мечем змітала зо своїх піль та осель останки ворожого насилля. В Чигирині серед козацтва й старшини кипіло, як у казані.

— Ми хочемо на ляхів! — кричало військо.

— Веди нас на Польщу! — домагалися старшини. Цієї думки був і Нечай. Недосипляв і недоїдав. Щоб заглушити неспокій, щоб не думати про Загір'я, ввесь час був при полку. Завів лад, строгий послух, Полк поділив на сотні. Вибрано сотників, осавулів та іншу старшину старим запорізьким звичаєм. Величезна добич з-над Жовтих Вод і з-під Корсуня дала можливість узброїти і неозброєних. Неначе добрий хазяїн, був він усюди. Усюди вглянув, усе знав, усьому вмів зарадити. Були в нього сотні кінні й піші. Між кінними була одна панцерна і дві з драгунським вирядом. Коней і зброї було доволі.

В цілому війську стали звертати увагу на вигляд і форму брацлавського полку. Невсипущий труд Нечая давав плоди, як дає плоди невсипуща праця хазяїна на полі. Хмельницький, який не зважаючи на безліч справ, не тратив нічого з своїх очей, часто переглядав усі недалеко розложені полки й бачив незвичайні успіхи Нечаєвої роботи. Але Нечай сам уникав зустрічі з гетьманом, немов боявся її.

Аж одного ранку прискакав на квартиру Нечая військовий осавул Демко Лисовець із повідомленням, що гетьман приїде цього дня на перегляд полку. Привіз також приказ бути готовим до походу. Заметушилися наперед у полковій канцелярії, а згодом у цілому полку.

На широке оболоння, обрамоване темною стіною зеленого лісу, стали виїздити сотні за сотнею. Ясні промені сонця грали мільйонами блисків на панцерах та зброї. Лопотіли на вітрі численні сотенні корогви й велика полкова. Ціле оболоння виглядало, як левада, покрита пістрявим, різнобарвим квіттям. Випочаті, добре годовані коні не хотіли ждати. Рвали вудила, дерли землю, кусалися, виривалися вперед. Вістка про похід піднесла серця всіх. Тут і там по сотнях гомоніли пісні. Врешті після довгого очікування на дорозі від Чигирина появився гурт їздців. Передній на білому коні під бунчуком.

— Гетьман! Гетьман їде! — пішло по рядах і лави лучилися разом, справлялися. Нечай на буланому, ніби золотому оґирі, що його дістав від Хмельницько го, на чолі полкової старшини пустився назустріч. Як доїхав перед гетьмана, здержав на місці коня, блиснув голою шаблею і кликнув:

— Пане гетьмане! Твій полк!

Хмельницький, маючи при боці Нечая, рушив далі, а за ним і цілий гетьманський почет. Були там: генеральний обозний Чорнота, генеральний осавул Лисовець, генеральний писар Виговський із Петрашенком; із полковників були: Вешняк, Богун, Кричевський, Воронченко, Савич, Мозира, Небаба, старий Лобода, Джеджалій і Бурлай.

Гетьман їхав мовчки. Нечай також не відзивався. Як під’їхали ближче, залунала голосна команда: “Шаблі геть!” і ліс клинків заблис до сонця. Виструнчились рівно довгі лави. Похилилися корогви. Вдарили бубни і літаври. Гетьман виїхав перед полк. Задержав коня, підніс самоцвітну булаву і кликнув:

— Гаразд, панове товариство!

— Славааа! — громом залунало з тисяч грудей. Гетьман повів поглядом по глибоких лавах.

— Пора вам, браття, на Україну. Пора постояти за свої права. Покажіть, що ваш новий полк, брацлавський полк, справді передовий. У пень ворогів рубайте, щоб і сліду по них не осталося.

За вольності козацькі, за віру нашу православну, за народ!

І знову замерехтіла світлами гетьманська булава, і залунало гучне: “Славааа!”

Вдарили бубни та літаври. Гетьман переїздив від сотні до сотні. Перегляд кінчився. Коротким чвалом пересувалися тепер сотня за сотнею перед очима гетьмана та старшини й щезали серед лісової дороги, залишаючи за собою тільки довгу смугу куряви.

В міру того, як сотні переїздили, Нечай пояснював:

— Це брацлавська від’їхала. Тепер тростянська йде.

— Хто сотник?

— Гавритинський.

— А ця?

— Тульчинська з Кривенком, якому ще рани після Корсуня не погоїлися. А ось Красносельський із драгунами. Це переважно люди з його полку драгунів, що перейшли під Корсунем. Із ними було найменше труду, бо все було готове: і коні, і виряд.

— А та друга драгунська?

— Байбузи, що його тут Степком прозвали. Це дарунок від князя Вишневецького.

Хмельницький засміявся. За ним інші. Чорнота спитав:

— Подякував ти йому за них?

— Ще ні — відповів Нечай. Але хочу. Ось м’ястківська з Зеленським.

— Зеленський — добрий вояк — завважив Хмельницький.

За цими таким же коротким чвалом проскакали й інші сотні: краснянська, райгородська, браїлівська, вільшанська, мурахівська, чечельницька, шаргородська, ямпільська, станиславівська, яланецька. За ними глибокими рядами