Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1 - Юліан Радзікевич

Старий воєвода, проклинаючи і Потоцького, і Хмельницького, пустив усі доступні йому політичні пружини в рух. Найперше зв’язався з Москвою через путивельського воєводу, з яким і раніше держав зв'язок. Вимагав додержання умови, на основі якої московські війська мали обов’язок прийти з поміччю Польщі на випадок війни з татарами. Погрожував і представляв, що народній протипанський і протишляхетський рух, який зродився в Україні, знайде свій відгук і на землях його царського величества, що і договір і простий політичний інтерес вимагають від царя допомоги цей рух згасити в самому його зародку. Незалежно від цього, з доручення коронного канцлера Оссолінського, зв’язався з Хмельницьким через гощанського ігумена, Петронія Ласка. Останній заушник і виказник архимандрита Тризни й митрополита Косова, хитрий та неперебірливий у засобах, піднявся послувати до козацького гетьмана. Тим часом із Житомира і Новгорода, як також від Чуднова й Полонного стали перепливати через спокійну досі Гощу валки втікачів.

Теплі дощі змивали куряву з дороги.

Двір пана воєводи зароївся від шляхти. Приїздили, давали відпочинок коням і людям і, не затримуючись довше, як було треба, спішили вирушати далі й далі: на Рівне, на Луцьк, на Львів, у тихі, повстанням незайняті країни.

Врешті й воєвода наказав лагодитися в дорогу. Збирав усе майно, але все ще не рухався з місця, очікуючи успіхів від своєї політичної акції. Одного дня заїхав із великою громадою шляхти до Гощі пан каштелян київський Березовський.

— Ваша милість думає опонувати ворогам у Гощі? — було його перше питання, як тільки запровадили його до воєводи.

Кисіль здвигнув нервово раменами.

— Думає ваша милість, що Хмельницький піде аж сюди?

— Під Житомиром уже нам гультяйство не давало дороги. Треба було аж шаблями шлях прочищувати.

Кисіль заходив по кімнаті.

— Під Житомиром? А в Новгороді?

— Там були ще люди князя Заславського, тож там іще спокійно. Тільки вони вже вибираються, тож і там ребелія піднесе голову.

— Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores[3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

— Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

— Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

— А що ваша милість написав до Хмельницького?

— Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

— І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

— Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

— Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

— Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

— Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

— Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

— Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

— Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.

— Як то ваша милість розуміє? Чого ж, чого ж він тоді приїздив?

— Щоб приспати нашу увагу, щоб притупити нашу чуйність; щоб Потоцький думав, що Хмельницький справді такий слабий, за якого подавався. Але це ще не все про Нечая! Чи знає ваша милість, хто то спричинився найбільше до корсунського нещастя?

— Хто?

— Нечай!

— Нечай? — спитав збентежений Кисіль.

— Він і ніхто інший довів до того, що князь Ярема не злучився з гетьманами. Два дні перед корсунською справою мав уже князь Ярема злучитися з паном краківським. Такій потенції не міг би був Хмельницький опертися. Що тоді зробив той пан Нечай, який саме вирвався з рук пана краківського завдяки зраді драгунів? Вислав до князя воєводи цих самих драгунів, не одного, двох, цілу купу з доброю шляхтою, яка тепер пристала до бунту, з вісткою, що ось то обидва гетьмани вже розбиті, військо в розсипці та нема чого вже переходити через Дніпро.

— І князь воєвода повірив?

— Повірив і не повірив. Як добрий вояк хотів перевірити. Здержався з походом, чого саме Нечай і хотів, вислав роз’їзди, а коли дізнався, що це неправда, вже було запізно! Вже справдилося. За той час не стало вже ні гетьмана, ні коронного війська. Той самий Нечай із зребелізованими драгунами й іншими свавільниками знищив також усі порони на ріці і таким чином загородив шлях, куди гетьмани відступали. І все пропало! За те він тепер у козаків у великій славі ходить. Ось такий то цей пан Нечай!

Кисіль витягнув руки з-за пояса.

— Що правда, то я завжди в голову заходив, чому князь із Лубень не злучився з паном краківським, привату тому приписуючи. Правда, що він образився на короля, що не дістав булави по Конецпольськім; не долюблює він також пана краківського, але все таки він мусів хіба знати, що як ребелія буде горою, то не сидіти йому на Задніпров’ї. Але що він дав себе спіймати на козацьку пастку? Но, но! Такий то цей Нечай! Що він тепер робить?

— Він — полковник брацлавський.

— Звідки вашмосць знає?

Березовський завагався.

— Маю там одного конфідента. Чоловіка славного і Хмельницькому неприхильного. То великої фантазії кавалір.

— Які вісті