Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Ось і «кулемет» наших предків! — вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. — Але де ж стріли?

— Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, — відповів учитель, підіймаючи порожній колчан.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи на своєму шляху стіни, виступи. Ось що трапилось йому під ногами.

— Товаришу Арам, — гукнув він, — подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарною різьбленою ручкою.

— Напевне, князівський, — сказав Грикор.

— Можливо, це меч сельджуків, — промовив Арам Акопян. — Сельджуки у тринадцятому віці вторгалися у Вірменію.

— Отже, це воєнний трофей? — запитав Камо.

— Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, — припустив Грикор. — В ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

— А що це за метал? — знову запитав Камо. Він і не заржавів, але й не блищить!

— Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру, — задумливо говорив учитель, розглядаючи меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Акопяна. Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти ще що-небудь не менш цінне.

— Тут були і жінки! — вигукнув він. — Я знайшов сережки.

— Срібні, — сказав учитель, розглядаючи сережки. — Чому ти гадаєш, що жіночі? Можливо, і чоловічі — у давні часи вірменські князі носили в вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

— Ой, ой, ой! Погляньте-но який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампури[8], каміння, вугілля, попіл… І тут же — кістки!.. — У захваті вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. — Стривайте, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець, Асатур тих часів, убив.

В цей час Камо знайшов біля одної із стін печери великий і важкий мідний казан і, напружуючи сили, витяг його на світло.

Не менш від своїх учнів був схвильований і вчитель. Якби він знайшов золото, а не ці заіржавілі, грубі залізні й бронзові речі, він би не був так збуджений. Кожний предмет, здавалося, розповідав йому про свого господаря, який жив, боровся і помер тут століття тому.

— Ось погляньте, діти, це кольчуга, — показав він хлопчикам щось подібне до безрукавки, зробленої з залізних кілець.

— А це що, товаришу Арам? — запитав Камо, підіймаючи великий круг, обтягнутий шкірою, неначе турецький барабан. — Невже це щит?

— Так, це щит. Бачите, у нього з внутрішнього боку є щось подібне до ручки.

— Стріла не пробивала шкуру? — здивувався Камо. — Слабка зброя була в ті часи! Зараз і броня танка завтовшки сорок міліметрів снаряда не витримує…

— Шкура бика, якщо вона натягнута і суха, дуже міцна, — пояснив учитель, — її не могли пробити стріли… В кінці дев’ятого віку, коли араби оточили острів на Севані, вони були озброєні такими щитами. На острові було військо вірменського царя Ашота Залізного.

— Він так і загинув у облозі? — запитав Грикор.

— Ні, він із сотнею воїнів зробив вилазку і розбив арабів.

— Всього лише? — здивувався Камо.

— В ті часи у війнах велику роль відігравала погода. І саме тоді, коли Ашот Залізний зі своїми воїнами плив до берега, зійшло сонце. Воно сліпило очі арабам, і, стріляючи по барках царя, вони робили промахи. їхні стріли падали у воду. Як усе добре збереглося! Печера відкрита сонцю, суха. Зараз ми дещо спустимо вниз… Камо, дай вірьовку, а ти, Грикоре, склади ці речі в мішок.

Поки діти обережно ховали в мішок знахідки, вчитель пройшов у глибину печери. Незабаром звідти долинув його голос:

— Знайшов внутрішній хід. Ідіть сюди!

Камо і Грикор побігли до вчителя. В глибині печери відкривався вузенький прохід. Освітивши його кишеньковим ліхтариком, Камо здивовано промовив:

— Товаришу Арам, адже цей хід людьми зроблено. Погляньте, на стінах сліди якогось знаряддя: кирки чи лома. Цікаво, куди веде цей хід?

— Пригніться, — сказав учитель, — склепіння тут дуже низьке. Обережно!

І, зігнувшись майже вдвоє, Арам Акопян пішов уперед. За ним рушили хлопчики.

За кілька кроків вони зупинилися: хід роздвоювався.

— Куди ж нам іти? — замислився Арам Акопян,

— Підемо навмання — праворуч, — запропонував Камо.

Учитель мовчки повернув праворуч.

Хід був низький, і просуватись вперед їм доводилось то навкарачки, то плазом.

Прохід дедалі світлішав. Ще кілька кроків — і вони вийшли в іншу печеру.

Діти не змогли стримати захоплених вигуків.

На краю печери, над проваллям, сиділо два величезних птахи. Це були гірські орли-беркути, найбільші і найсильніші з сім’ї орлів. У них було біле пір’я з темнобурою «оборкою» на кінцях крил і чорною — на хвості. Кошлаті ноги у них були ніби в штанях — також темнобурих. Почувши наближення людей, орли вороже глянули на них і, важко розправивши крила, знялися і полетіли в міжгір’я.

В одному з кутків печери, на виступі стіни, лежав купками хмиз. З них, витягуючи горбоносі на кошлатих шиях голови, виглядали орлята. Здивування і переляк відбивалися в їхніх темнокорих очах.

— Гніздо орла, — прошепотів Камо.

— Чому ж вони не летять? — запитав Грикор.

— Пташенята… Мабуть, ще не вміють літати.