Степовий найда - Френсіс Брет Гарт
— Я хочу сказати, — продовжував патер, тихенько кашлянувши, — уявімо собі батька, людину одчайдушну, свавільну, яка зневажає всі закони, божі і людські, і вірить лише в те, що зветься «честю», людину, яка покладається лише на свою хоробрість і на знання людських слабостей… Уявімо собі чоловіка кровожерного і жорстокого, картяра за професією, що перебуває поза законом і відлучений від церкви, що заради невгамовної пристрасті зрікся своїх друзів і сім'ї — дружини, про яку мав піклуватися, і сина, якого мав виховувати і навчати. Тепер уявімо спадщину, яку він залишив по собі своєму чадові — ганьбу і презирство. Він не передав синові навіть своєї несамовитої вдачі, що було б справедливою відплатою за гріхи батька. Якими повинні бути почуття такого батька!
Він замовк. Добра, м'яка рука патера лягла на плече Кларенса. Старий нагнувся і став нашвидку переглядати написане.
— Добре, дуже добре! А тепер давай спробуємо навпаки, — продовжував він, витираючи рукою спітнілий лоб, — я буду диктувати іспанською мовою, а ти перекладай на англійську. Візьмемо що-небудь на знайому тему розповідного характеру.
Кларенс, якому ця урочиста філософія здалася трохи нудною, охоче погодився і взявся за перо. Отець Собрієнте знову почав ходити туди й сюди по кімнаті.
«В родючій долині Гвадалахари жив собі колись один кабальєро[9]. Були в нього стада худоби, багато землі. Мав він дружину і сина. Але він був людиною буйної і запальної вдачі, нехтував своїм багатством і родиною, захоплювався небезпечними пригодами, кривавими збройними сутичками. Жив він розпутно, пиячив, грав у карти. Багатство його тануло. Бурхлива вдача відштовхнула від нього сім'ю, сусідів, його дружина померла від ганьби й горя, коли син був ще зовсім маленьким. Через рік батько одружився вдруге. Але його нова дружина була такої ж палкої і непокірної вдачі, як і він. Вони не переставали лаятися, і кінчилося це тим, що батько залишив свою сім'ю і покинув назавжди Сан-Луї… тобто Гвадалахару. В чужих краях він змінив своє прізвище, зблизився з компанією авантюристів і продовжував марнувати життя, поки не вчинив кілька злочинів, що поставили його поза законом… Таким чином, шлях до цивілізованого світу був для нього відрізаний. Покинута ним дружина, мачуха його сина, холодно сприйняла цю новину. Вона заборонила вимовляти в її присутності його ім'я, оголосила його мертвим і, приховуючи від хлопця правду, відправила його до своєї сестри. Але сестрі вдалося таємно зв'язатися з його батьком. І ось, заздалегідь домовившись про це, сестра посилає хлопця нібито до іншого родича, а фактично — до його негідного батька. А той, певно, під впливом докорів сумління…»
— Зупиніться! — закричав раптом Кларенс.
Він кинув перо і, випроставшись на весь зріст, тремтячи, став перед патером Собрієнте.
— Ви хочете розповісти мені щось, патер Собрієнте? — промовив він з зусиллям. — Кажіть прямо, благаю вас. Я все можу перенести, але мені прикро відчувати, що мене оточує якась таємниця. Я вже не дитина і маю право все знати. Те, що ви мені зараз розповідаєте — не вигадка, я це бачу по вашому обличчю, патер Собрієнте. Це історія про… про…
— … про твого батька, Кларенс, — тремтячим голосом сказав священик.
Хлопець зблід і відступив назад.
— Про мого батька! — повторив він. — Живого чи мертвого?
— Коли ти вирушив з Сан-Луї сюди, він був живий, — сказав старий поспішно, схопивши Кларенса за руку. — Це ж він під виглядом твого кузена послав за тобою. Це він протягом трьох років стояв за спиною твого мнимого кузена, дона Хуана, це він послав тебе сюди вчитися. Так, він був живий, але його ім'я і репутація могли пошкодити тобі. А зараз його вже немає. Він помер у Мексіці, розстріляний, як інсургент[10].
— Помер! — повторив Кларенс, тремтячи всім тілом. — Тільки тепер помер!
— Звістка про повстання в Мексіці і про долю твого батька одержана тільки годину тому, — продовжував патер. — Про участь його у повстанні і про те, під яким іменем він виступав — про це знає лише дон Хуан. Він приховав би це від тебе, як зробив би й покійний, але ми тут вирішили зробити інакше. Я розповів тобі всю правду, може, трохи невдало, але ти простиш мені, сину мій…
Кларенс нервово засміявся, патер відступив від нього на кілька кроків.
— Простити вас! Ким був для мене цей чоловік? — з юнацьким запалом заговорив Кларенс. — Він мене ніколи не любив! Він покинув мене!.. Хто наповнив моє життя обманом? Він ніколи навіть не постарався побачити свого сина, простягти йому батьківську руку…
— Тихше! Тихше! — сказав трохи зляканий служитель церкви і опустив свою велику руку на плече Кларенса, примушуючи його сісти. — Ти сам не знаєш, що говориш! Пригадай, Кларенс, чи не зустрічався тобі серед людей, які по-дружньому ставилися до тебе під час твоїх мандрів, хто-небудь, до кого несвідомо тяглося твоє серце? Пригадай! Ти сам говорив мені про таку людину. Нехай знову заговорить твоє серце, заради… заради покійного.
Лагідно засвітилися очі Кларенса. Ухопившись судорожно за руку свого вчителя, він раптом палко зашепотів:
— Була одна така людина, горда, відчайдушна, якої всі боялися. Це був Флін, той самий Флін, що привіз мене з рудника. Я вважав його щирим другом мого кузена. Цій людині я розповів про себе все, я з ним поділився тим, чим не ділився ні з ким, — ні з людиною, яку вважав своїм кузеном, ні
