Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

Відмахнувшись від нього, Флін суворо звернувся до Кларенса:

— Ну, чого тобі ще треба?

— Нічого, — сказав хлопець, намагаючись стримати гарячі сльози, які підступали до очей. — Ви збираєтесь їхати, не сказавши мені навіть «До побачення». Ви були такі добрі до мене і… я… я хотів подякувати вам за все…

Густа краска залила щоки Фліна. Але, глянувши підозріливо в напрямку коридора, він швидко запитав:

— Це він послав тебе?

— Ні, я сам прийшов. Я почув кінський тупіт.

— Ну, гаразд. До побачення. — Він схилився з сідла, ніби хотів потиснути простягнену руку Кларенса, але раптом спохватився і, замість цього, похмуро усміхнувшись, вийняв з кишені золоту монету і подав її хлопцеві.

Кларенс взяв монету, гордо кинув її пеонові, а потім, збліднувши, відступив на кілька кроків назад. — Я прийшов попрощатися! — сказав він і опустив додолу очі.

Йому самому здалося, що це не його голос, ніби ці слова вимовив хтось інший.

Гість і господар швидко переглянулися. В очах Фліна промайнув вогник задоволення і захоплення, але, перш ніж Кларенс підвів голову, вершник уже зник.

А, коли Кларенс повернувся і з важким серцем попрямував до коридора, на його плече лягла рука кузена.!

— Ну, мій молодий друже, — ласкаво сказав він, — я бачу, з тебе будуть люди!

Минуло три роки, які не внесли в життя Кларенса особливих змін.

За цей час він переконався, що у Джексона Бранта, або дона Хуана Робінсона (Кларенс і він обходили мовчанням родинні зв'язки, які нібито існували між ними, а після того, як поїхав Флін, і зовсім ігнорували їх) було більше підстав називатися іспанцем, ніж американцем.

Дон Хуан рано переселився в південну Каліфорнію, в свій час він одружився з удовою, багатою мексіканкою, яка незабаром померла бездітною і залишила йому чималу спадщину. Він поступово втратив все, що було в ньому американського. Відлюдник і бібліофіл, він і з великою вибагливістю ставився до своїх земляків. Чим більше Кларенс пізнавав дона Хуана, тим менше розумів, що могло зв'язувати його з Фліном. Та оскільки дон Хуан ніколи більше не починав розмови про Фліна, Кларенс скоро перестав думати про це.

Кларенс швидко призвичаївся до вільного, спокійного життя в гасієнді[5] Ель Рефюджіо.

Кожний ранок він проводив у сідлі, об'їжджаючи гірські пасовища, де паслися стада його кузена, а день і вечір присвячував книгам, читаючи без будь-якої системи і контролю.

Доброзичливий дон Хуан, правда, спробував додержати нерозважно даної обіцянки — навчити його іспанської мови — і дав Кларенсові кілька уроків. Але за кілька тижнів у кмітливого хлопця був уже чималий запас слів, набутий завдяки випадковим знайомствам з вакеро та різними торговцями, і дон Хуан охоче дав йому і в цьому повну волю.

І, як інколи трапляється, що всупереч здоровій логіці, репутація людини на все життя визначається якимсь дрібним вчинком, так на цей раз становище Кларенса в гасієнді назавжди визначилося красномовним жестом, яким він відхилив прощальний дар Фліна. Вдячний пеон, якому Кларенс кинув даровану йому монету, змалював цю сцену з усіма деталями своєму товаришеві. І скоро нікому не відомий молодий родич дона Хуана був визнаний, як своя людина в домі і природжений ідальго[6].

Але особливо яскраве і мальовниче відображення знайшла ця пригода у багатій фантазії жіночого населення Ель Рефюджіо.

Виняткова простота і правдивість Кларенса, а також те, що він був чудовим наїзником — все це робило його героєм в очах мешканців гасієнди.

В кінці третього року перебування Кларенса в Ель Рефюджіо дон Хуан переконався, що недосвідчений чотирнадцятилітній хлопець, який любить погуляти, розбирається в господарських справах краще, ніж він сам. Кузен помітив також, що хлопець перечитав мало не всю його бібліотеку, хоч дечого в цих книгах, через свій вік, і не зміг зрозуміти. Дон Хуан переконався також, що, незважаючи на повну самостійність у вчинках, Кларенс завжди залишався порядним і вірним його інтересам, хоч і не виявляв до кузена ніяких ніжних почуттів. Спочатку він був у домі ніби лише веселим, невловимим і не набридливим сонячним променем. Але з часом дону Хуану уже важко було б обійтися без нього.

Тим більшим було здивування Кларенса, коли одного ранку дон Хуан, збентежений, як в день їхньої першої зустрічі, запитав його: чим він хотів би зайнятися. Це було дивно ще й тому, що його опікун, як і більшість далеких від реальної дійсності людей, до цього часу в своїх розмовах завжди обходив майбутнє.

— Що трапилось? Хіба я в чому-небудь провинився? — запитав він раптом з своєю звичайною дитячою прямотою.

— Ні, ні, — поспішно відповів дон Хуан, — але мені здається, що час уже подумати про твоє майбутнє, або принаймні почати готуватися до нього. Тобі треба стати освіченою людиною. Ти підеш учитися до школи. Мені дуже шкода, — сказав він, ніби міркуючи вголос і забувши про присутність Кларенса. —