Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

У стайні кілька коней біля ясел, подзвонюючи ланцюгами, жували січку. Черговий улан ласкаво гукнув до Шарика, але вахмістра не було. Може, в будинку? Двері зачинені, отже – стрибок на клямку – й всередину. Тепер лапами на лаву й спершу по-діловому загавкати до вахмістра, і тільки тоді, коли той витяг з-під нашийника папірець із донесенням, можна щиро привітатися з Марусею, поцілувавши її руки, що вміють так добре лікувати.

– Шарику, любий, я також рада, Де залишив Янека? Йде він сюди?

– Хтось інший іде, – відповів Калита, прикрутив ґнота й, дмухнувши, погасив лампу. – Тепер без наказу ні слова, ні іскорки.

Лідка, не гаючи часу, стукала ключем, викликаючи генерала.

– «Чабан», «Чабан»! Говорить «Рудий Кінь», Передаю мікрофон.

– «Герменегільда» виходить з води, – доповів вахмістр.

Од підводного човна відчалили останні гумові понтони.

Ще не всі покинули палубу, а довгий корпус уже почав занурюватись, дедалі меншав і зникав під водою. Останній член екіпажу, вихилившись по пояс із люка, дивився у бік пляжу. З такої віддалі десантні групи, які висадилися перші, певно, були для нього ледь видимі.

Для тих, хто дивився з берега, десант також розтанув серед хвиль, і тільки сірою смугою кипіла вода під веслами останніх човнів. Зате ближче, на ясному тлі берега, все вирізнялося чітко.

Пляжем, на відстані витягнених рук один від одного повзли сапери, висунувши перед собою округлі персні міношукачів, штрикали пісок сталевими щупами.

Намацавши стежку, що вела між дюни, зупинилися. Один став на коліна й показав рукою, що дорога вільна. Схопилося троє розвідників, вийшли вперед.

Хвилину тривала тиша; чути було тільки плюскіт хвиль і ритмічний шелест – то біля самого берега десантники присипали піском перекинутий догори дном понтон. Вже його майже не видно, обернувся на плаский горбик. Од дюн двічі блимнули ліхтариком. Застиглі до цього часу, втиснені в пісок десантники піднялися і один за одним рушили у глиб узбережжя.

З віддалі кількох метрів тим, які лежали на землі, всі вони здавалися велетенського зросту. Були одягнені в маскувальні комбінезони, шоломи закосичені приморською травою. Тримали напоготові автомати й ручні, кулемети. На поясах мали ножі, за поясами – гранати. Йшли обережно, вовчою ходою розвідників, не в ногу. Тільки одна групка – дев'ять чоловік – відрізнялася від інших рівнішим, менш обережним кроком. І вбрані були інакше – у чорні штани й куртки, в танкістські захисні шоломи. За ними ще кілька десантників, які пильно роздивлялися довкола.

За два метри від залишеного німцями сліду в темряві піднявся край плащ-палатки, й над окопом з'явилися дві голови.

– Думав, що вже капут, що мені якийсь на вухо наступить, – пожалівся Густлік і весело додав. – На «Рудого» жодного снаряда не мають, тільки шріт.

– Але навіщо вони з собою танкістів ведуть? – здивувався Янек.

Вискочили з окопу і поспішно відстебнули з кілків маскувальний брезент, що покривав танк. Густлік виліз на гусеницю і зсунув брезент з поверненої назад гармати. Янек підважив ножем прочинену ляду переднього люка, підняв її руками й просунув голову досередини.

Там під гарматним затвором сиділи на ящиках із снарядами Григорій, Томаш і Віхура. У світлі маленької електричної лампи для підсвічування прицілу двоє грали в карти, а Черелшяк давав непрохані поради. Навіть не помітили, що хтось заглядає. Кос зірвав з голови шоломофон, вдарив ним поміж гравців. Відскочили, немов од гранати.

– Ну, чого? – скривився Віхура, мацаючи ґулю на голові, яку набив об броню. – Не міг сказати, щоб кінчали?

– Ти мав залишатися з Лідкою при радіостанції.

– Не час залицятися. Поїду з вами.

Саакашвілі прослизнув вужем на своє місце і спитав, кладучи руки на важелі:

– Їдемо?

– Почекай. Нехай відійдуть далі.

Вахмістр Калита спостерігав висадку цих же десантників згори, сидячи верхи.

Німці, проминувши приморські дюни, вийшли в поле. Не змінили строю, тільки розбилися на окремі групи» Один німець, мабуть офіцер, біля якого йшов солдат з радіостанцією на спині та двоє зв'язкових, змахнув рукою. Прискорили ходу, одні за одними зникали за невеликим пагорбком.

Тоді з-за стогу вихопилось двоє розвідників-кавале-ристів, погнали слідом за десантниками.

Калита почекав ще хвилину за високим, розквітлим уже кущем терну, потім підострожив коня, за ним – сурмач, ведучи на повідку собаку. Приставивши долоні до рота, Калита тричі пугукнув. Ескадрон висипав з укриття на поле, розтягнувся півмісяцем і рушив слідом за розвідниками. Коли під'їжджали до шосе, вахмістр подав рукою сигнал, а сурмач нахилився в сідлі.

– Пора, – сказав і, пустивши з долоні один кінець повідна, витягнув його з-під нашийника.

Шарикові не треба було казати двічі – повернувся й помчав до своїх. Росяна трава намочила йому шерсть, приємно холодила боки. Терновою гілкою дряпонуло спину, і зразу ж у сутінках майнули стовбури приморських сосон. Водночас із шелестом піску почув під лапами низький стугін «Рудого», мотор якого працював на повільних оборотах.

Шарик стрибнув у відкритий люк, і після того танк зразу рвонув з місця, викидаючи з-під гусениць фонтани піску.

Кос і вахмістр ще вдень домовилися про систему найпростішої сигналізації, накресливши на карті чотири наймовірніші варіанти просування десанту і давши трьом з них умовні назви. Останній, їх власний шлях над море, залишився безіменний. Тому що Шарик приніс під ошийником чистий папірець, Саакашвілі вів танк до фільварку й поля, де відбулася атака кінноти, в якій сам брав участь. Їхав швидко, бо з Калитою домовилися, що він вишле їм назустріч патруль уланів.

Чималий відтинок шосе йшли з швидкістю понад сорок кілометрів на годину. Шмат дороги минули дуже швидко, і вже видно було проти неба могутні крони дубів на перехресті – аж коли права гусениця підозріло задзвеніла і – ледве встигли загальмувати – лопнула.

Кос навіть не скомандував, бо навіщо, коли й так усе відомо. Мовчки взялися до роботи. Мовчанка в таких випадках була традицією екіпажу, ще від студзянківських часів. Працювали справно, тільки що новий трак, закладений на місце порваного, був не новий. Вже закінчували ремонт, коли в лісі раптом застугоніли копита, з-поміж дерев вилетів сурмач і двоє уланів. Побачивши танк, різко натягнули повіддя.

– Пан вахмістр питають, чому не їдете? – спитав задиханий сурмач.

– Мотор новий, личаки старі. – Григорій розвів руками. – Підкувати мусимо коня.

– А що німці? – запитав Янек.

– Одні хазяйнують у тому фільварку, де ми зустрілись, а інші пішли в чагарник на горбі і немов крізь землю провалилися.

– Крізь землю? Кроти, чи що? – закепкував Віхура.

– Той