Чотири танкісти і пес – 2 - Януш Пшимановський

Ти, певно, руську панну кохаєш,

панну кохаєш,

А тепер у мене, -

тільки знай, що марно, -

дарунку прохаєш.

За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.

Не було там часу

панну кохати, панну кохати,

Мусив я щоднини

з ранку й до півночі марширувати.

Перша тройка вела пісню далі:

Хочеш знати, моя мила,

що в обід я мав, що в обід я мав?

З коника булку, під сідлом печену,

сам підігрівав.

Хочеш знати, мила,

як я вічку спав, як я вічку спав?

Жовте дубове листя,

листя, а не подушку,

сам собі я слав.

Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.

– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.

– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.

– Хто оре? – спитав Кос.

– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.

– Так скоро ж далі рушати.

– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.

Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.

Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.

– Привіт! – засалютував Єлень.

– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.

– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.

– Зерно.

– На засів?

Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.

– Посівне.

– Дасте мені трохи?

– Можна.

Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.

Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.

Розділ VIII ЗУСТРІЧІ

У другій половині березня, вже після визволення Колобжега, який здався вісімнадцятого, коли танкова бригада, підтримуючи радянську піхоту, вела ще важкі бої за Гдиню і Гданськ, Перша армія Війська Польського дістала наказ перейти до оборони на широкій смузі узбережжя від Щецінської затоки та Дзівної до самої Балтики, до гирла Регі й Парсенти, й ще далі на схід.

Тому й не дивно, що коли екіпаж сержанта Коса доповів про своє прибуття, його негайно направили на Балтику – разом з ескадроном вахмістра Калити і доданим до них взводом легкої артилерії вони мали стати ланкою того ланцюга протидесантної оборони, що простягся понад берегом на дюнах, порослих сухою травою, крізь яку вітер пересипав дрібний пісок.

Сприйняли цей наказ, як і личить старим солдатам, тобто з усмішкою, хоч насправді воліли б дістати призначення до більшого танкового підрозділу десь на шляху до Берліна.

Щиро зраділа лише Лідка.

– Якби ви знайшли мені якогось купальника, я б гарно загоріла до балу в Берліні на честь закінчення війни.

Купальника не знайшли, та й вільного часу було обмаль. Окопалися як слід, проте завжди знаходилась якась робота. Кос рідко давав звільнення, та сьогодні Лідка відпросилася на пляж разом з Григорієм.

Приємно було ступати по вологому, прибитому хвилями піску понад морем. Коли б не погнута гармата, що стирчала серед воронок, та величезний ваговоз, капот і кабіна якого виступали над І водою, можна було б подумати – ніякої війни немає. На широкому чистому видноколі – жодного диму з пароплава. Чайки ширяли над їхніми головами, задерикувато кигикаючи.

– Маю. Маю і не віддам нікому, – приспівувала дівчина, стискаючи кулаки. – Дароване – закохане.

Вона, розтуливши кулак, роздивлялася бурштинове серце, що лежало на долоні.

– Коли б у мене була стрічка, – приміряла ї, притримуючи пальцями, показала другою рукою, яка була б оздоба.

– Чорна годиться? – запитав грузин.

– А в тебе є?

– Зачекай. – Скинув з плечей шкіряну куртку, постелив на піску і запросив: – Сідай і чекай.

Вернувся до того місця, де хвилі коливали затопленого ваговоза. По чорних вищерблених стовпах хвилеріза пробіг над самою водою, зміряв на око відстань, присів і стрибнув на вологий капот.

Не дивився на дівчину, але, бажаючи похизуватися, ще раз стрибнув – тепер на другий бік погнутої кабіни. У перехняЄленому кузові плавала синя матроська безкозирка. Нахилився і після кількох невдалих спроб піймав її за стрічку. Повертатися було важче. Проте дістався на берег щасливо, щоправда мокрий до рубця. Відірвав стрічку од безкозирки і простягнув дівчині.

– Ось тобі!

Пішли обоє до дюн. Лідка просилила стрічку крізь вушко бурштинового серця і приміряла.

– Молодець! – схвально кивнула головою.

Гжесь погладив вуса, доторкнувся до плеча дівчини і, зупинившись, заговорив по-грузинськи. Лідка слухала слова, й трохи не схожі на слова інших мов, які їй доводилося чути, зовсім незрозумілі, і, на превеликий подив, відчувала – їй любо слухати. Шершаві, як гранітна скеля, звуки, різкі, мов орлиний крик, переливаючись голосними, як струмок, крихітками сонячних променів, творили спокійну, благородну мелодію.

– Вірші? – спитала, коли він замовк. Мовчки кивнув головою.

– Твої?

– Ні, – засміявся весело. – Кілька сотень років тому написав один грузин, Шота Руставелі.

– Про що ж ці вірші?

– Ти похвалила мене за стрічку, а я відповів, що ти для мене як сонце, і даю слово, що вволю будь-яку твою просьбу, хай навіть наражуючись на небезпеку… – пояснював, щораз більше суплячи брови, аж врешті вхопив жменю піску й кинув під ноги: – Не вмію так добре по-польськи, щоб гарно сказати.

– Ти гарно сказав, – тихо мовила Лідка.

– Не я. Так до царівни Тінатіни говорив Автанділ.

– Хто?

– Автанділ, один стародавній танкіст.

– Жаль, – ще тихше прошепотіла дівчина.

Не випускаючи з руки бурштинового серця, почала підніматися стежкою, що пролягала серед дюн. За нею ішов Саакашвілі, так поринувши в думи, що, мабуть, не чув цього останнього слова.

На вершині горбика, у замаскованому сіткою пристосованому до кругової оборони окопі, стояла сімдесяти-шестиміліметрова гармата, біля неї – вартовий улан. Солдат час од часу підносив до очей бінокля на море.

– Знайшли щось на березі? – зачепив танкіста.

– Скарб, – відповіла Лідка, вимахуючи чорною стрічкою.

– Гітлера не видно? – запитав Григорій, невдоволений, що йому заважають зосередитись.

– Тільки риби