Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Зрада! Повертай гроші! Зліва обходь! — волали якось миттєво пробуджені студенти й гасали по всіх палубах, коридорах, трапах, каютах і кубриках «Деймоса» в пошуках боцмана Олега. При цьому вони брязкали броньованими дверима, матюкалися, перечіпаючись через високі комінгси й набиваючи гулі об переборки, гуркотіли металевими сходами трапів і побудили всіх нас, попри те, що ми спали на «Фобосі». На боці боцмана були: краще знання місцевості і тренована роками флотська спритність у з’їжджанні поручнями трапів на руках. Не намагайтесь повторити цього без підготовки, студенти, копчики ціліші будуть. Але коли до ловів підключилися медсестри, яких джентльмен боцман цурався бити по лобі, щоб прорвати оточення, об’єднаним силам пікадорів вдалося загнати нашого бичка на ніс судна, на бак. Нещасні, вони не знали, що бак — то споконвічні боцманські землі, на яких притаївся форпік з боцманською кладовкою в ньому. Щоб перетворити форпік на форпост, потрібно змінити всього декілька літер.

Оточений боцман Олег схопив з тієї кладовки перший ліпший лінемет і навів на ворогів. Лінемет — то такий ручний варіант гарпунної гармати, який стріляє помаранчевим ракетним снарядом, до якого приторочено чи не сто метрів міцного капронового линя. Його використовують, коли судно не може підійти близько до причалу чи іншого судна в шторм, а швартов чи буксир усе ж треба завести. Та на інший берег Кошової той капроновий линь подати було дитячою справою. Отримати тією помаранчевою довбнею в лоба жодному студенту не хотілося, солідно вона виглядала, як якийсь секретний боцманський фаустпатрон. Особливо, коли не знаєш, що то пінопласт. Почався новий тур «мінських» переговорів.

— Відійшли всі від форпіка на десять кроків, бо я за себе не відповідаю!

— А гроші в тебе?

— У мене, в кого ж їм бути!

— Поверни, і розійдемося миром! Це намахалово! Ми сьогодні ще збиралися шашлики смажити на острові.

— Так смажте тут, під причалом. Хто вам не дає?

— Кароче. Або ми знову йдемо на прогулянку в Дніпро, або через півгодини тут півобщаги кулінарного технікуму. І тоді буде мало місця всім.

— Якого технікуму? — з недовірою перепитав боцман. — Дівки, ну ви що, не могли якийсь пристойніший контингент вибрати? Ви ж майбутні медики! Та я…

— А! Йклмн!

— Бабах! — боцманові довелося застосувати свою зброю, бо підступні кулінаристи намагались обійти його з флангу, поки тривали переговори.

Він гуманно вистрілив не в нападників, а під ноги, в палубу, але цього виявилося достатнім, щоб прорвати облогу й чкурнути на берег за пакгаузи, а там і слід загув у КузнЯх, так та помаранчева ракета заходилася рикошетити від бортів, кнехтів і переборок, обплутуючи переслідувачів міцним капроновим линем. Дівки-медички верещали так, що розбудили не тільки нас, але й нашого фрахтувальника Міхо, того що полковник. Варто йому було невдоволено визирнути на крило містка у своєму білому кашкеті і формі, як із криками «атас, менти!» чоловіча половина круїзу метнулася на берег услід за боцманом, зминаючи сонних матросів «Фобоса». Кирюха наш ні за що отримав ляпаса, ледь висунувся на палубу з надбудови.

— Дівчата! Відставити! — припиняв тривалий вереск стармех Володька. — Це правильні менти. Йдіть собі по каютах, досипайте. Ми м’ясо на шашлики у вас викупимо, щоб не пропадало, якщо хочете.

Ця розсудлива пропозиція не порятувала його від того, щоб дізнатися усі подробиці свого сексуального життя з дизелями і куди він має засунути собі шашлики, бо херсонським дівкам пальця в рота теж не клади, але таки сприяла компромісу в цих складних умовах. Круїз триває під причалом до одинадцятої години, а далі дзуськи, бо на дванадцяту грузини замовили митницю та прикордонників. А з прикордонниками жарти кепські. В них великі чорні автомати й треновані на Альону Апіну собаки. Не забалуєш.

— Студенти вже пішли? — обережно спитав з-поза пакгаузу боцман Олег рівно об одинадцятій тридцять.

Начебто підслуховував подробиці перемовин. А потім одразу почав ділитися якимись своїми черговими напрацюваннями. Хотів, щоб його взяли у рейс, а сторожувати «Деймос» залишили матроса Кирюху, раз вже той так вчасно приїхав. Старпом Серьога аж крякнув, але стримався і завів щось про те, що на рядового моряка судно полишити не зможе. Тільки на боцмана. Нехай вже всі зароблені круїзні гроші, так і бути, йому залишаються. Боцман одразу пожвавішав. Ось воно як буває. Класний ти пацан, Олеже. Не заскучаєш з тобою, весь час якісь приколи і халепи, тільки встигай відмазувати від ментів, завжди є що згадати. Але в рейс ми краще візьмемо когось нудного, без несподіванок. Лише щоб на стерні вахту стояв і не відсвічував. Отакі вони, моряки, нудні люди без фантазії. А тоді ще скаржаться, що нема в нас пригодницької літератури. А звідкіля ж вона візьметься? Ось звідкіля?

Але останній сюрприз цього ранку чекав на нас уже після того, як треновані на нелегалів собаки оглянули пароплав, і прапорщик-прикордонник вже сидів у кают-компанії і звіряв неголені мармизи екіпажу з нашими фото у паспорті. На Грузію тоді досить було радянського-молоткастого паспорта, тож прапорщик не дуже переймався і вже готувався штампувати суднові ролі, коли до кают-компанії зазирнув якийсь незнайомий нам цибатий, стрижений коротко парубок і здивовано запитав:

— А де всі?

Добре, що капітан Ковтун ще так і не встиг вивчити весь екіпаж в лице і строго скомандував:

— Паспорт!

Парубок збентежено поліз у кишеню джинсів і виклав паспорт, прапорщик звірив його з фото, відпустив.

— В каюту і по судну до кінця огляду не вештатись! — строго скомандував капітан Ковтун. — Розпустив вас старпом!

— Ще пасажир? — спитав прикордонний прапорщик.