Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Грузин так само недовірливо оглянув старпомові тропічні лляні шорти, агітаційну американську футболку «Джойн зе неві» і шльопанці на босу ногу. На користь Серьоги говорило тільки те, що він розслаблено байдикував, поки всі інші навколо шурхотіли, як бджілки. Мабуть, цього виявилось достатньо, щоб визначитись, що таки він тут старший.

— Капітан, Поті єхать надо. Сахар двє фури вєзті. Документ впорядкє. Когда сможєшь єхать? Сколько дєнєг? — полковник одразу брав бика за роги.

Старпом з полегшенням зітхнув. Боцман на волі, все інше — робочі питання. І запросив гостей до каюти. Бо говорити про 50 тонн цукру на Поті не за келихом представницької розчинної кави в каюті, а просто на причалі, на флоті вважається непристойним. Як і заморська розчинна кава тоді ще вважалася шиком, блиском і форсом флотським. Коли воно все змінилося, чому зараз все навпаки, і знову всі люблять каву мелену, хто його вже розбере. Втім і та, на той момент крута, кава була без цукру. Але схоже було, що Провидіння почуло наші скарги на злу долю на дієтичному сніданку і намагалося одним махом вирішити наші проблеми не тільки із зарплатнею, але і з цукром до чаю. Дві фури цукру на Поті. Жартуєте? Скільки ж це буде в купонах? До Поті того миль шістсот… 710? Ну ось, треба в табличці портів глянути. А поклич-но мені стармеха до каюти, моряк. Тут без вищої математики не обійтись.

З кавою ще так-сяк. Ну було так, стало навспак. А ось з купонами якраз зараз найбільша складність. Скільки не напиши, навіть Борис Бурда не пригадає, багато це тоді було, чи мало. Навіть курс долара з архівних записів Нацбанку нічим не зарадить. Бо, по-перше, долар в тому році ще не ходив між люди вільно, та й купони лише щойно надрукували в Канаді і ввели в обіг у Неньці. А по-друге, 20 доларів на початку 90-х і 20 доларів зараз — то геть різні гроші, хоч у півлітрах, хоч в біґмаках, хоч у тоннах дизпалива їх вимірюй. Судячи з усього, запропонованої грузинами торби грошей виявилося настільки достатньо, що старпом Серьога так і не признався, що капітана в нас нема. Думав, головне вдарити по руках, а там якось устаканиться. Капітанів далекого плавання у цьому Херсоні мало чи що? Місто двох морехідних училищ. Знайдемо варяга з потрібним дипломом. Коли там ще в той рейс? Грузини ж геть несподівано одразу заплатили завдаток на пальне і продукти, барсетка добряче схудла. І одразу проявили себе вкрай непосидючими фрахтувальниками. А чого кота за хвоста тягнути? Готуйтеся цукор вантажити, зараз камази підженемо. Ну, по руках. Митницю й прикордонників замовляють вони самі. На завтрашній ранок.

Отож мрійте обережно, пацани. Лише годину тому ми ще сиділи й горобцям дулі тицяли, на життя скаржилися, а тут — раз, і всі мрії збуваються. І це, виявляється, такий напряг, не знаєш, куди спершу бігти і що наперед намилювати. Де цей боцман завіявся? Кого взяти в рейс кухарем, скільки харчів купувати? І головне, де, хай вам чорт, ми до ранку знайдемо капітана?

Але це, виявляється, збулися ще не всі наші мрії, попри те, що були вони взаємовиключними. Все, або нічого, сказало Провидіння. І викручуйтесь, як знаєте. Бо десь за годину на борт повернувся-приперся боцман. І не один, а з двома групами студентів-медиків. Точніше, студенток. Медсестра в медсестру, одна одної кровомолочніше, тільки облизуйся. Він їх перестрів просто під медучилищем, загітував на річкову прогулянку на суперлайнері херсонськими плавнями їхню старосту. У вас же, мовляв, професійне свято, нехарашо без круїзу, і вже зібрав зі студенток та їхніх хахалів-медбратів дурні гроші.

— Ну, чого ви, пацани? Ну, самі ж замовляли. Цукор? Вантаж? Поті? Ну, так у нас же два пароплави! — у логіці нашому боцману не відмовити.

Стармех Володька був страшенно бувалий моряк. Йому було аж сорок років, як Джеймсу Куку в Австралії. Людина, куди не кинь, досвідчена, з модним на флоті черевцем. Боцмана він несподівано підтримав. Грошей взад, мовляв, у дракона все одно вже не віднімеш, я його знаю. А ми вдвох з ним запустимося і на «Деймосі» медсестер покатаємо. Заодно й продуктами на обидва судна затаримося в магазині портовому. Нам шампані й ананасів, вам каші геркулесової. Та потрібні дівкам ті плавні, вони ж не орнітологи. За годину понапиваються, заспівають Альону Апіну про електричку і по каютах парочками розбредуться, поснуть. І ось тоді ми тихенько, на малих обертах, знімемося і повернемося до причалу. Я перескочу на «Фобос» і в рейс піду, а Олег нехай залишається сторожувати і вранці вже з ними якось розбирається. Як вам план? Як я вже зараз розумію, не останню роль в підступному плані Володьки відіграло те, що саме йому не треба було мішки з цукром по сходні у трюм на горбі таскати, самі впораємось. Нам — цукор. Йому ж — сестри Гіппократа й амарето. Хто на що вчився. До того ж він досвідченим оком одразу порахував, що медсестер більше, ніж медбратів. Може, ще якісь смаколики обломляться.

Аж тут і камази на прохідну приїхали, сигналять, не до галасливих пасажирів уже. Старпом зіщулився, але підступний план стармеха Володьки схвалив. Куди подітися? Що характерно, в здатності пароплава маневрувати і знаходити фарватер поміж комишами без жодного штурмана, з самим боцманом на стерні, він ні на хвилину не засумнівався. Таки знав щось про штурманів і боцманів. У тому, що ми вчотирьох: радист, механік та два матроси (матрос Кирюха, щоки скоро ніс задавлять, саме з київського поїзда доїхав, з корабля на бал, тобто навпаки) — знічев’я перекидаємо п’ятдесят тонн цукру в трюмі, він теж не засумнівався. П’ятдесят тонн — то тисяча мішків усього. По 250 на брата. А хлопці ж ми в нього які? Орли, випробувані Піреєм! Не скигліть. Йому он ще в портовий нагляд