Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— У тєбя дєнєг нє хватіт на мой штани!

Сердитий відправник вантажу навіть не став розмовляти. Мало я вам грошей плачу? А грошей платив справді мало. Якби не бажання вшитися з цього нормального воєнного порту того-таки дня, ми б його просто не взяли. План сердитого хитруна був такий: у країні війна, блокпости на дорогах й грабують товар на кордоні з Росією. Тож його ПОРОЖНІЙ камаз із двома дальнобоями, один з яких світлорусий, бо мама-хохлушка, значить руський, тож до нього менше чіплятимуться російські погранці, поїде на Сочі по суходолу. А ми з крамом — морем. Там знову вантажимо фуру тюками, і шлях на Тагіл та Гусь-Хрустальний відкрито. В жопу війну, коли в людей бізнес. Щось придумають хитрі торгові люди. Каравани верблюдів йшли Великим Шовковим шляхом навіть у розпалі воєн Чингісхана. Такий історичний факт. Чим ми гірші за верблюдів?

Гарний план. Тільки ось ображати механіків було зайвим. Механіки — люди, може, й непоказні та непомітні, сидять у машині й нікого зайвий раз не чіпають, вислуховують лише про себе всяке на швартовках по трансляції, коли капітан нервує, і мовчки дублюють команди машинного телеграфу, дзинь-дзелень, дзелень-дзинь. Але злопам’ятні. Причому, пам’ять дуже добра. Сердитий штанько навіть це підозрював, правильно здогадався. І товару того було начебто тільки сім тонн штанів та спідниць, але тюки займали весь трюм і навіть дві пасажирські каюти. Герр Штанько вирішив пильнувати.

Ми знялися ввечері, ледь завантажилися. І лише зараз помітили, який мертвий Потійський порт. Ні ходового вогню приблудного судна, ні гудка маневрового тепловоза, ні прожекторів на причалах, ні жвавої суєти морячків, ні сяяння морвокзалу. Наче вимерло все. Навіть медвитверезник — порожній. Витверезник — порожній, боцмане! Брр, зомбі-апокаліпсис. У море! Там місяць на хвилях блищить.

І лежить дорога на Сочі. Дорога на Сочі, де темнії ночі. Ай, Чорнеє море, хорошеє море!

Йти до Сочі було ніч і день. Генацвале Штанько так трусився за свої штані та спідниці, що якби міг, одяг би на себе всі сім тонн і так пішов спати. Особливо — за ті, що не в трюмі, а в каютах. Спати таки пішов не на койці, а на тюках. І коли механік з машини не визирне подихати свіжим повітрям — суворо поглядом його проводжає. Знаємо, мовляв, дихають киснем, О-два, тут усілякі, а потім тюк спідниць надірваний і недостача. Механік уже і так вийде подихати, і через носові двері, і через аварійний люк — а Штанько все пильнує.

Дарма матрос Кирюха гукав з палуби:

— Дельфіни! Дельфіни!

Збіглися всі, крім грузина.

Дарма кухарчук Лесик (чи вже справжній кок, ображаєш) запрошував його до кают-компанії на вечерю й сніданок.

— Прінєсі мнє в каюта, бічо!

І смакував на своїх тюках Лесикові смаколики, і обтирав масні пальці об наші фіранки, кепський пасажир.

Навіть коли на траверзі Піцунди погнався за нами росіянський сторожовик, містер Штанько не вискочив зляку нагору. А мав би. Штані були контрабандні.

Погранець гнався знатно, як у кіно про пильних погранців. Яке ж кіно про погранців без погоні? Йшов напереріз, але не міг чомусь наздогнати, ми ж — поляк, теж військовий, теж катер. Два дизелі Зульцер-Манн. Моща ого-го. Нас проектували на одну з ним ескадренну швидкість. Приладнуйся у кільватер, колего! Тільки так поки що.

— Серього, глянь, шо воно хоче? — чухав потилицю капітан Ковтун, коли сторожі кордону почали пускати сигнальні ракети. — Тонуть, чи що?

— Та ні, ракети не аварійні…

— О, вже прожектором щось сигналять. Покличте Марконі!

Матрос Юрчик викликав мене з радіорубки. Штурманів, взагалі-то, екзаменують з коду Морзе якраз прожектором, а не на слух, як радистів. Але той відставний капітан першого рангу, що приймає іспити у Херсоні, сам умів передавати морзянкою лише одну фразу. За довгі роки штурмани її знали напам’ять, як Матюша гуси. Це точно була не вона. Клич, кажу, того проханого Марконі. Тобто мене. Втім, прожектор був проти сонця, все одно нічого не розібрати.

Коли я підійшов на місток, росіяни махали вже сигнальними прапорцями.

— Ні, ну це вже ні в тин, ні у нові ворота! Я не мушу знати прапоровий семафор, мене в училищі такому не вчили! — став я клеїти свого радистського дурника.

— А де вчили? — одразу вчепився капітан Ковтун. Він тонко відчував усі нюанси.

— В клубі юних моряків. Ну, сміх же! Двадцяте століття кінчається!

— Сміх — не сміх, а він вже розчехляє гармати. Бери прапорці! Відповідай!

— 16-й канал. Сейнер, — прочитав я через п’ять хвилин напружених обопільних помахів рук, помахів рук, повторити, прийнято, далі, знак питання, а ось тепер ясно бачу сигнальника-першогодка і своїх, бо в тому семафорі, щоб читати, теж треба махати. І просити повторів нерозібраних слів. Я два рази, два рази ніколи не повторюю.

— От блін. Та ми чергуємо на шістнадцятому, він у нас всю дорогу увімкнений! — нічого не розуміли обоє-цвай штурмани. — Який сейнер? Їм повилазило? Ми схожі на сейнер?

— Це назва УКХ-радіостанції. Як наш «Рейд», — здогадувався я своїм радистським інтелектом.

— «Вельбот» теплоходу «Фобос»! — викликав капітан на шістнадцятому. — Прапор — Україна. Йдемо з Поті на Сочі.

«Вельбот» — то такий позивний погранців.

— Слідуйте своїм курсом! Щасливого плавання! — несподівано відповів погранець.

— Ну от, що це було, чифе? Серього, я вас питаю, — знову чухав потилицю капітан.