Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

вітерець штормової сили, який розігнав чотириметрову хвилю через усе море, ми ледве вгамували бунт вірменських туристів на борту, які всі як один волали: «К берегу давай!» — і хапалися за столові ножі, бо всі інші вони вдало розпродали на пірейському базарі. Та ще й грошей нам за цей дикий рейс ніхто не заплатив. Якби не контрабандна горілка, взагалі був би голяк. Тож не дивно, що одразу після приходу в Херсон від нас чкурнули не тільки чудом порятовані вірмени, але й обидва капітани та інші слабаки, які вважали, що життя моряка сповнене лише курортним повітрям та дзенькотом грецьких драхм і впевненістю в завтрашньому дні, й ніколи не буває в ньому чорних смуг, які на професійному сленгу звуться «прогар».

Далека київська управа теж, схоже, ще не оговталася від такого епічного пшику й геть забула про два своїх пароплави, за цілий місяць не надіславши нам жодної цінної вказівки, не кажучи вже про зарплатню чи «котлові гроші».

А пароплави — така вредна скотина, біля якої щодня треба поратися, їх не можна просто замкнути й повісити на дверях табличку: «Райком зачинено, усі пішли на пляж». Вони від цього геть виходять з ладу й виводяться з експлуатації, тонуть під причалом і потребують потім ремонту. А ми були щойно з отого ремонту, капітального, муха не кохалася, надії на взаємовигідну експлуатацію в нас ще залишалися. Бо як там той казав: буде пароплав — буде і пісня? Тому й не розбігалися, стояли вахту та колупалися потихеньку по завідуваннях: механіки щось там підварювали та перебирали (їх дуже вдало залишилося двоє, стармех Володька з одного пароплава і другий механік Ігор — з іншого), боцман Олег та матрос Юрчик підфарбовували білі борти зі шлюпки (фарба була з одного пароплава, а валики й пензлі — з іншого), останній штурман — вайлуватий старпом Серьога — займався коректурою путівних мап, а що обидві кухарки теж втекли та в провізіонці залишалися самі макарони, яких не зіпсуєш, — куховарили по черзі. Того дня була моя. Що не кажи, поки працює камбуз, пароплав живий. Хай навіть один камбуз на два пароплави. І замість кухаря макарони жменями відміряє начальник радіостанції.

Тож початок цієї історії мені дуже легко відновити аж до дня на календарі. День медика. Третя неділя червня. Ми традиційно поснідали макаронами в кают-компанії «Фобоса», традиційно заварили чифір без цукру і почали традиційні моряцькі розмови за життя, бо велика робота починається з великого перекуру. Мовляв, як несправедливо влаштоване життя кораблядське. Маємо аж два пароплави. Та суперлайнери, що там казати. Каюти на 20 пасажирів, трюми на 50 тонн, всі діла. Більш того, навіть лівого пального повні танки встигли з переляку закачати. Ось хоч зараз бери та йди в рейс…

— Тільки, я вас прошу, не на Пірей, — вставив боцман Олег. Всі загиготіли.

…Йди в рейс, гроші греби лопатою. А ми натомість чаї без цукру ганяємо. Бо якийсь нехороший чоловік спер чи не півмішка солодкого піску з камбуза «Фобоса» одразу після рейсу…

На цих словах боцман чомусь гикнув і заходився гортати відривний календар на переборці. Він же колись його і повісив був у кают-компанії. Боцманові, щоб не стати алкоголіком, дуже важливо знати, за що сьогодні п’ють. День танкіста там або день бульдозериста. А без пристойної підстави синячать забалківський самогон лише кончені аватари.

…А проте пароплав — то і є правдива стаханівська лопата для заробляння грошей. Будь-який. Робота знайдеться для будь-якого, навіть для підводного човна. Не кажучи вже про два таких супер-пупер лайнери з пасажирськими каютами та трюмами. Трюмами, боцмане! Каютами, чифе! Коли ми на набережній під готелем «Фрегат» стояли всю зиму, кілька разів до нас якісь грузинські базарники шастали, шукали, чим би вантаж на свою Джорджію відправити. Голодно в них там зараз і не солодко, війна і неспокій. А коли нервуєш, їсти ще й як хочеться. Та капітан наш вперся — і ні в яку. Крига, мовляв, у лимані. Хоча кригу ту криголами щотижня били, чистили канал. От що значить — з пасажирського флоту був мужчина. Тільки на пасажирах якихось заробляти і знав. Якісь парочки переночувати просилися, бо в готель їх без штампа в паспорті не пускали. І наш бувалий пасажирський капітан це одразу зметикував. Хіба кохання вимагає штампа? Йому досить ключа від порожньої пасажирської каюти. Як за номер «люкс» з них лупив, пройдисвіт! А нам потім простирадла в машинці пери.

— Японський бог! Так завтра ж — День медика! — перервав цей лінивий трьоп боцман Олег, догортавши до потрібної сторінки календаря. — Я зараз!

І так, нічого нікому не пояснивши, чкурнув з борту на причал. Ми лише продовжували флотську травлю, мовляв, до знайомого начмеда в поближнє морехідне училище наш дракон полетів, щоб той начмед виставлявся медичним спиртом. Але, мабуть, щось пішло не так, бо боцман зник надовго, тож ми просто розповзлися по роботах. Я — головну антену з мідного тросика ремонтувати. Щоб швиденько знову натягнути її між щоглами і ніхто не злямзив. Кілограмів двадцять щирої міді, жартуєте? Та всім було що робити, я ж кажу.

Чим вище на щоглу залізеш — тим далі видно. Горизонт поширюється. Тому не дивно, що коли на прохідній рибкомбінату загавкали собаки, я перший побачив двох мандрівних грузинів на причалі, як китобій-дозорець з «воронячого гнізда». Дрібненький кругленький батоно в літній ментовській формі з крислатим кашкетом у білому чохлі й міцний двометровий бічо в цивільній одежині — його дрібненький використовував для носіння барсетки. Така в них була тоді мода на джур-барсетконосців. Я про всяк випадок викликав на палубу старпома.

Грузини спочатку відправилися до рибальських суден, що стояли під причалом поперед нас, про щось довго розпитували вахтових матросів, а потім цілеспрямовано попрямували до нашого трапу, де вже ошивався наш останній старпом Серьога Віталійович.

— Ґдє капітан? — почав діловий грузин одразу з посутнього.

— Ну, я за нього, — недовірливо розглядав прибульців старпом. Знову, мабуть, боцман в ментовку