Лабіринт - Кейт Мосс

Саже затих. Рештки барв зникли з його обличчя й рук, не лишивши по собі геть нічого.

Їй на думку спала дуже давня молитва.

Payre sant, Dieu dreyturier de bons speritz.

Колись відомі слова легко злітали з вуст Еліс:

— Святий Отче, істинний Боже добрих духів, дай нам пізнати, що Ти знаєш, і любити, що Ти любиш.

Витираючи сльози, Еліс тримала Саже на руках, поки його дихання не стало ще тихішим, ще легшим. Нарешті воно повністю зупинилося.

Зараз восьма година вечора. Кінець іще одного досконалого літнього дня.

Еліс підходить до вікна і розтуляє віконниці, щоб впустити всередину косе оранжеве проміння. Легкий бриз пестить її оголені руки. Її шкіра має колір стиглої ліщини, а волосся заплетене в косу позаду.

Сонце спустилося низенько: ідеальне червоне коло в рожево-білому небі. Воно кидає величезні темні тіні на сусідні піки Сабартського кряжу, які здавалися тепер клаптями матерії, що сушилися на сонці. З вікна Еліс бачить Перевал Семи Братів, а за ним пік Святого Варфоломея.

Сьогодні минуло два роки відтоді, як помер Саже.

Попервах Еліс було нелегко впоратися зі спогадами. Постріл у замкнутій, затісній печері; двигтіння землі під ногами; бліде обличчя в темряві; лице Уїла, коли він увірвався до печери разом з інспектором Нубелем.

Понад усе її переслідувала згадка про світло, що згасало в очах Одріка-Саже, як вона подумки його називала. В його очах Еліс насамкінець бачила не жаль і не сум, а саме спокій, проте від цього їй не ставало краще й біль не зменшувався.

Та чим більше дізнавалася вона про все, тим швидше жах, який охоплював її в ті страшні останні хвилини, стирався з пам’яті. Минуле втратило свою владу над нею.

Вона знала тепер, що і Марі-Сесіль, і її син померли під уламками скелі й поховані десь у горах унаслідок потужного землетрусу. Поля Оті знайшли там, де його вбив Франсуа-Батист; біля його тіла цокав таймер до чотирьох детонаторів, невтомно наближаючись до нуля. Армаргедон, організований власними руками.

Коли літо перейшло в осінь, а осінь у зиму, Еліс почала трохи одужувати за допомогою Уїла. Час зробив свою справу. Час і обіцянка нового життя. Поступово болючі спомини блякнуть. Як старі фото, що їх ще пам’ятаєш, але невиразно, вони просто вкрилися шаром пилу в її пам’яті.

Еліс продала свою квартиру в Англії, а також тітчин будинок у Саллель-д’Од. Разом з Уїлом вона переїхала до Лос-Серес.

Будинок, у якому колись мешкали Алаїс, Саже, Бертранда та Хариф тепер став їхньою домівкою. Вони дещо додали до нього, зробивши зручнішим для сучасного життя, але дух місця залишили незмінним.

Як і хотіла Алаїс, таємниця Граалю в безпеці, захована тут у непідвладних часу горах. Три папіруси, які було вирвано з середньовічних Книг, також лежали десь під уламками скелі й валунами.

Еліс тепер розуміла, що доля обрала її, щоб завершити те, що зосталося незавершеним вісімсот років тому. Вона також збагнула, достоту як колись і Алаїс, що справжній Грааль полягає у любові, яка передається від покоління до покоління, у словах, що їх батько промовляє до сина, а мати до доньки. Правда живе повсюди — в камінні, у скелях, у мінливому візерунку гірських сезонів.

Ми не помираємо, передаючи з вуст в уста історії своєї минувшини.

Еліс не певна, що зможе передати це словами. На відміну від Саже, вона не є оповідачем історій, не є письменницею. Їй цікаво: може, для цього не треба слів. Назвіть це Богом або долею. Можливо, Грааль є надто важливою правдою, тож для нього не можна дібрати слів, чи то пов’язати з певним часом, місцем і контекстом за допомогою такого нетривкого явища, як мова.

Еліс кладе руки на підвіконня і вдихає тонкий аромат вечора. Дикий кмин, рокитник, легкий запах за день розпеченого каміння, гірська петрушка і м’ята, шалфей з полином, а також пахощі її власного трав’яного саду.

Її слава зростає. Все починалося з бажання продавати трави сусідам у селі й ресторанам, а перетворилося на прибуткову справу. Тепер більшість готелів і крамниць в окрузі, ба навіть деякі з Фуа та Мірпуа, мають продукцію