Лабіринт - Кейт Мосс

— У мене є для тебе дещо, — пробелькотів він, сором’язливо тицяючи їй до рук пакунок.

— Як мило! — зраділа Алаїс. — Це від Есклармонд?

— Ні, від мене.

— Який чудовий сюрприз. Можна я зараз же його розгорну?

Він кивнув на знак згоди, намагаючись виглядати серйозно, але його очі горіли нетерпінням, коли Алаїс розгортала подарунок.

— О, Саже, вони прекрасні, — промовила вона, виймаючи блискучі коричневі нитки.

— Я їх не крав, — швидко пояснив хлопчик, — це пані Марті дала мені. Думаю, вона так вчинила, щоб задобрити мене.

Він одразу ж пошкодував про сказане.

— Задобрити тебе, навіщо? — здивувалась Алаїс.

Цієї ж миті почувся крик. Неподалік якийсь чоловік показував рукою на небо. Через поселення, із заходу на схід, низько летів клин великих чорних птахів. Сонце, здавалося, сховалося за їхнім блискучим чорним пір’ям. Поблизу хтось сказав, що це знак, хоча ніхто не міг пояснити напевно, добрий чи лихий.

Саже не вірив у забобони, але сьогодні це видовище змусило його затремтіти. Здавалося, Алаїс також відчувала щось подібне, оскільки вона обійняла його за плечі й міцніше притиснула до себе.

— Що сталося? — злякано спитав він.

— Нічого, — відповіла вона, але якось занадто хутко.

Високо над ними, не зважаючи на людський світ, птахи летіли далі наміченим шляхом, доки зовсім не обернулись на темну пляму в небі.

Коли Алаїс нарешті відкинула геть гнітючі думки і повернулась до Шато Комталь, там вже дзвонили полуденні дзвони Сен Назера.

Вона була виснажена й кілька разів зупинялася, піднімаючись наверх сходами, які здавалися крутішими, ніж звичайно. Вона прагнула тільки полежати й відпочити наодинці у власній кімнаті.

Алаїс здивувалась, побачивши, що двері її кімнати зачинено. Досі слуги вже мали б бути там і навіть закінчити свою роботу. Запона навколо ліжка все ще була опущена, у напівосвітленій кімнаті Алаїс помітила, що Франсуа поставив її кошик на низенькому столикові біля каміна, як вона й просила.

Вона поставила сир на нічний столик, потім підійшла до вікна, щоб відсунути віконниці. Вікна мали б бути уже давно відчиненими, щоб провітрити кімнату. Денне світло увірвалося до кімнати, висвітливши шар пилу на меблях та латки на запоні, у місцях, де тканина протерлася.

Алаїс підійшла до ліжка і відкинула завісу.

На її подив, Гільєм ще спав так само міцно, як і тоді, коли вона покинула його на світанку. Від подиву вона навіть рота роззявила. Її чоловік виглядав уві сні таким неперевершеним, таким гарним. Навіть Оріана, яка намагалася всіх обмовити, відзначила, що Гільєм є одним з найвродливіших рицарів віконта Тренкавеля.

Алаїс присіла на ліжко поряд із чоловіком і торкнулася пальчиками його золотавої шкіри. Потім відчувши, як її опановує доти нечувана сміливість, узяла дрібку м’якого, вологого сиру і нанесла його на губи чоловіка. Гільєм щось пробурмотів і перевернувся під ковдрою. Він навіть не розплющив очей, але легенько усміхнувся і простягнув до неї руки.

Алаїс затамувала подих. Здавалося, повітря навколо неї затремтіло від передчуття обіцяної втіхи, коли чоловік притяг її до себе на ліжко.

Аж раптом пролунали важкі кроки у коридорі й чари вмить розвіялися. Чийсь знайомий голос розлючено кликав Ґільєма. Алаїс схопилася з ліжка, нажахана тим, що батько може застукати їх за такою інтимною справою. Гільєм одразу ж широко розплющив очі, якраз у той момент, коли двері рвучко відчинилися і до кімнати зайшов Пелетьє, а за ним — Франсуа.

— Ти спізнився, Дюма, — прогримів він, хапаючи плащ із найближчого стільця й кидаючи його своєму зятеві просто на голову.

— Уставай. Решта вже зібралися у Великій залі й чекають на тебе.

Гільєм одразу ж зіскочив із ліжка.

— У залі?

— Віконт Тренкавель скликає своїх рицарів, а ти все ще вилежуєшся. Ти що, гадаєш, це забавки? — Пелетьє ніби нависав над Ґільємом. — Ну, що скажеш на своє виправдання?

Раптом у віддаленому кутку біля ліжка він помітив доньку. Його обличчя одразу стало ніжнішим:

— Вибач мені, Filha[16]. Я не бачив тебе. Ти почуваєшся краще?