Лабіринт - Кейт Мосс
— Мілорди! — прокричав він. — Панове, прошу уваги для вашого господаря, Раймона-Роже Тренкавеля, віконта Каркассони, Без’єра та Альбі.
Тренкавель вийшов уперед на освітлену частину, широко розвів руками на знак вітання. Зала стихла, ніхто не ворушився й не розмовляв.
— Benvenguda[18], вірні друзі, — промовив він, — щиро вітаю вас тут. — Попри молодий вік його голос був твердим і гучним, як подзвін. — Ласкаво просимо до Каркассони. Дякую за ваше терпіння та за вашу присутність тут. Я вдячний вам усім.
Пелетьє кинув оком поверх численних облич, намагаючись зрозуміти загальний настрій натовпу. Він бачив зацікавленість, збудження, інтерес, тривогу і розумів кожного. Наразі ніхто з них не знав, навіщо їх скликано й, що важливіше, що Тренкавель хотів від них усіх, тож присутні ніяк не відреагували на його слова.
— Моїм палким бажанням є, — тим часом провадив Тренкавель, — щоб турнір та свято тривали до кінця місяця, як і було заплановано. Одначе сьогодні ми дістали звістку, що є надзвичайно вагомою і матиме далекосяжні наслідки, а тому я вирішив поділитися нею з вами, бо вона стосується нас усіх.
Аби ті, хто не був на попередній нараді, краще зрозуміли, дозвольте нагадати вам, якою насправді є ситуація. Його Святійшество Папа Інокентій III, розчарований незмогою своїх легатів і проповідників навернути вільний народ цих земель у римо-католицьку віру торік, на Великдень, нині оголосив хрестовий похід із метою звільнити християнський світ від так званої «пухлини єресі», що неконтрольовано поширюється південними теренами Франції.
Так звані єретики, «добрі люди», були, за його твердженням, гірші за сарацинів. Незважаючи на це, його пристрасної риторики ніхто не слухав. Король Франції був непохитним і не поспішав надавати допомогу.
Об’єктом його люті виявився мій дядько, Раймон VI, граф Тулузький. Насправді, її викликали необачні дії його людей, замішаних у вбивстві папського легата Петра Кастелнавського. Це змусило Його Святійшество звернути увагу передовсім на Ланґедок. Мого дядька звинуватили у потуранні тому, що єресь поширювалася на його землях та, відповідно, на нашій.
Тренкавель трохи подумав і виправився:
— Ні, не у потуранні, а навіть у заохоченні «добрих людей» шукати притулку в його маєтностях.
Надзвичайно аскетичного вигляду монах, який стояв спереду неподалік, підняв руку, прохаючи слова.
— Святий брате, — промовив Тренкавель, — я насмілюся попросити вас потерпіти ще трохи. Коли я закінчу, тоді всім буде надано змогу висловитися. Час для обговорення ще не настав.
Насупившись, монах опустив руку.
— Межа між терпимістю та заохоченням є надто тонкою, — провадив тихо віконт.
Пелетьє кивнув сам до себе, мовчки радіючи з хитрості, з якою віконт обставив цю ситуацію.
— Отже, я щиро визнав, що репутація благочестя мого високоповажного дядечка не така, якою б мала бути...
Тренкавель зупинився, аби слухачі ліпше усвідомили прихований в його словах осуд.
— І я також згоден, що його поведінку не можна назвати пристойною, але не нам судити, що є правильним, а що ні, — сказавши це, віконт посміхнувся. — Нехай над цим роздумують священики, а нам усім дадуть спокій.
Він зробив паузу. Тінь упала на його обличчя, і в його голосі вже не чулося радості.
— Не вперше суверенітет та незалежність нашої землі опинялися під загрозою нападів з Півночі. Я не думав, що з цього щось вийде. Я не міг повірити в те, що християнська кров проливатиметься на християнській землі з благословення католицької церкви.
Мій дядько з Толози не поділяв мого оптимізму, бо від самого початку вважав, що загроза була реальною. Щоб захистити суверенність своїх земель, він запропонував нам об’єднатися. Ви пам’ятаєте мою відповідь: ми, люди Ланґедоку, живемо у мирі зі своїми сусідами, хай би ким вони були — «добрими людьми», юдеями чи навіть сарацинами. Якщо вони приймають наші закони й поважають наше життя та традиції, то вони є одними з нас. Такою була моя відповідь тоді. — Він знову замовк. — І такою буде тепер.
Пелетьє схвально кивнув, спостерігаючи, як хвиля прокотилася всією Великою залою, зі словами віконта погодилися навіть єпископи та священики. Не поворухнувся тільки відлюдкуватий монах-домініканець, одягнений, за своїм звичаєм, у чорне.
— Ми інакше потрактовуємо терпимість, — пробурмотів він із сильним іспанським акцентом.
Із віддаленого кутка прозвучав іще один голос.
— Вельмишановний пане, пробачте мені, але все це ми знаємо. Це старі новини. А що сталося зараз? Чому нас скликано на Раду?
Пелетьє упізнав дратівливий і лінькуватий тон найнеспокійнішого з п’яти синів Беранже Демассабрака і втрутився б у розмову, якби не відчув віконтової руки на своєму плечі.
