Лабіринт - Кейт Мосс

— Справді, — глузувала Оріана. — І хто зможе зупинити мене? Ти? — Її обличчя раптом стало жорстоким. — Ти так схожа на неї. Це викликає у мене відразу, — знову сказала Оріана і смикнула мотузку навколо шиї Бертранди так, що та скрикнула від болю. — Алаїс завше вказувала всім, як чинити. Завжди вважала себе кращою за інших.

— Неправда! — хоробро закричала Бертранда, попри безнадійність свого становища. Саже бажав, щоб вона припинила це, хоча й знав: Алаїс дуже б пишалася її сміливістю. Він теж пишався її відвагою. Вона була справжньою дитиною своїх батьків.

Бертранда заплакала:

— Це неправильно. Ти не повинна заходити. Тобі не дозволено заходити всередину. Лабіринт сам захистить свою таємницю від тебе чи від будь-кого іншого, хто бажає використати його на шкоду.

Оріана неприємно осміхнулася.

— То просто історії, щоб лякати таких маленьких дурних дітей, як ти.

Але Бертранда стояла на своєму:

— Я не поведу тебе далі.

Оріана здійняла руку і вдарила дівчинку так, що та впала горілиць на каміння. Червоний туман заповнив голову й думки Саже. В три-чотири стрибки він дістався Оріани і кинувся на неї, дико заволавши.

Проте Оріана діяла блискавично. Вона притягнула Бертранду до себе і приставила ножа до її горла.

— Який жаль! Я гадала, мій син впорається з таким простим завданням. Тебе ж уже схопили — чи мені так просто сказали — але це не важить.

Саже посміхнувся Бертранді, щоб трохи підбадьорити її, попри безнадійність їхнього становища.

— Кинь меча, — спокійно наказала Оріана, — або я вб’ю її.

— Шкода, що я тебе не послухалася, Саже, — крикнула йому Бертранда, — але вона дала мені твою каблучку, сказавши, що ти послав її забрати мене.

— Ні, то не моя каблучка, brava[207], — відповів Саже. Він кинув меч на землю. Той з важким тряскотом упав на каміння.

— Так краще. А тепер відійди туди, щоб я тебе бачила. Досить, зупинися. — Оріана посміхнулася. — Усе зробив сам!

Саже не відповів. Оріана щільніше притисла лезо ножа до шиї Бертранди, а потім надрізала шкіру трохи нижче вуха. Бертранда зойкнула, коли цівочка крові бризнула й потекла по її шийці, ніби тоненька червона стрічка на тлі її блідої шкіри.

— Відпусти її, Оріано. Тобі ж потрібна не вона, а я.

Коли почувся голос Алаїс, здалося, що самі гори ожили.

Дух? Гільєм нічого не розумів.

Він відчув, як життя покинуло його, залишаючи всередині порожнечу і роблячи його невагомим. Гільєм навіть не наважувався поворухнутись у своїй схованці, боячись налякати привида і змусити відлетіти його. Він поглянув на Бертранду, таку схожу на свою матір, а потім униз на схил, де, якщо то була вона, стояла Алаїс. Її руки в шкіряних рукавичках були згорнуті на грудях.

— Відпусти її, Оріано.

Її слова розвіяли чари.

— Mamá[208], — крикнула Бертранда, відчайдушно простягаючи до неї рученята.

— Цього не може бути... — промовила Оріана, звузивши очі. — Ти померла. Я бачила, як ти помирала.

Саже спробував забрати Бертранду з Оріаниних рук, але він діяв надто повільно.

— Не підходь! — закричала Оріана, отямившись. Вона потягла Бертранду до входу у печеру. — Присягаюся, я вб’ю її.

— Mamá!

Алаїс ступила ще на крок ближче.

— Відпусти її, Оріано. Твоя сварка була зі мною.

— Ми з тобою не сварилися, сестро. Ти маєш Книгу Слів. Я хочу її. C’est pas difficile[209].

— А коли вона буде в тебе?

Гільєма неначе прикували до місця. Він досі не наважувався повірити своїм очам, що тут стоїть Алаїс — така, якою він дуже часто уявляв її у своїх мріях, і коли прокидався, і коли засинав.