Степовий найда - Френсіс Брет Гарт

Він уже знав, що до найближчого табору рудокопів звідси п'ять миль і що дорогу вказує довгий дерев'яний водозлив, який тягся туди, то появляючись, то зникаючи, вздовж схилу сусідньої гори.

Сухе прохолодне повітря, благодатний затінок сосен і лаврових дерев, пряні пахощі, що сповнювали повітря, — все це радісно хвилювало Кларенса. Інколи стежка вилася серед незайманого лісу, і при його наближенні зграї сполоханих птахів стрілою кидалися в лісову гущавину. То раптом стежка виводила його на край високої кручі, звідки Кларенс зі страхом дивився на дно глибокої ущелини і з висоти тисячі футів знову бачив той же самий, повитий блакитним серпанком ліс.

Десь опівдні він вийшов на сяк-так прокладену дорогу, певно, головну в цій місцевості, і з подивом помітив, що сама дорога і грунт навколо були яскравочервоного кольору. Все навкруги було червоне: грудки, калюжі і грязюка на дорозі; червоним пилом були вкриті дерева й пеньки. Подекуди цей колір здавався особливо яскравим на фоні білих уламків кварцу десь на схилі гори або прямо на дорозі. Кларенс підняв один з таких шматків кварцу, серце його забилося сильніше: в ньому видно було прожилки блискучої слюди і малесенькі іскорки якогось мінералу, схожого на золото!

Дорога почала спускатися до звивистої річки, що обміліла від посухи та великої кількості рудничних каналів. На березі річки, в якій весело грало сліпуче сонце, а то і просто на пересохлій частині русла були розкидані землянки, химерної форми дерев'яні корита і жолоби; подекуди серед зеленого листя біліли намети. Береги річки були вкриті пеньками та чорними обвугленими місцями — слідами недавніх вогнищ.

Розчарування охопило Кларенса. Картина, що відкрилася перед ним, нічого особливого собою не являла і — що найгірше, — була дуже знайома. Вона нічим не відрізнялася від околиць десятків звичайнісіньких селищ, які йому доводилося бачити в менш романтичній місцевості.

Каламутночервоний струмок, що витікав з жолоба, три-чотири бородатих напівголих чоловіки, що, зігнувшись, копирсалися в воді, як ганчірники в купі сміття, — в усьому цьому не було нічого, що нагадувало б про благородний метал. І все ж Кларенса захопила ця картина, кілька хвилин він ішов так швидко, що, завернувши за ріг, несподівано для себе опинився перед будівлею, для якої важко було підібрати назву. Вона була зроблена з брезенту і з дерева. Крізь відчинені двері всередині приміщення можна було побачити полиці вздовж стін, прилавок, на якому безладно лежали продукти, одяг, залізні товари, та стіл, на якому стояла сулія і кілька брудних склянок. Обабіч дверей, притулившись до стіни, стояли два чоловіки в грубому одязі і курили люльки. Їхні скуйовджені бороди і давно не стрижене волосся так розрослися, що з-під опущених крисів капелюхів було видно лише очі та губи.

Кларенс, який швидко спускався по дорозі, мало не наскочив на них і різко зупинився.

— Обережно, синку, так можна й будинок перекинути, — сказав один з чоловіків, не виймаючи люльки з рота.

— Якщо ти шукаєш матусю, то вона щойно пішла з тіткою Джейн до пастора Дулітла в гості, — ліниво промовив другий, — а тобі звеліла почекати.

— Я… я йду на рудник, — запинаючись, пояснив Кларенс. — Здається, ця дорога веде туди?

Обидва чоловіки вийняли з рота люльки, глянули один на одного, погладили обличчя і, повернувши, як по команді, голови в халупу, гукнули:

— Гей, ви там, а виходьте-но сюди!

На цей оклик з халупи вийшло чоловік з шість таких же самих бородачів з люльками. Вони зручно вмостились навпочіпки, спираючись спинами об дерев'яну стіну і почали безцеремонно розглядати хлопця.

Кларенс зовсім розгубився.

Один з чоловіків вийняв з рота люльку і сказав, не зводячи з хлопця похмурого погляду:

— Даю за нього сто доларів, отак як є.

— Враховуючи те, що при ньому новенький інструмент, — сказав інший, — я даю сто п'ятдесят і ставлю могорич. Я давно вже шукаю чогось подібного, — додав він.

— Джентльмени, — знову почав перший, — якщо взяти його в цілому: юність, рожеві щоки, пушок на них, зважити на те, що він, хоч і зелений, зате ранній, врахувати несподіваність появи, — повірте мені, двісті доларів — цілком підходяща ціна. Так і будемо вважати.

Але Кларенс уже з попереднього досвіду знав, що такій каліфорнійській балаканині не слід вірити. Відступивши на кілька кроків, він повторив уперто:

— Я питаю у вас, чи приведе мене ця дорога на рудник.

— Оце й є рудник, а ці люди — рудокопи, — сказав цілком серйозно перший з них. — Дозвольте познайомити вас: Джім Скромний, Біль Безкозирка, Боб Бридкий, а це Дік Трущобник. З цього боку — Граф з Чатем-стріт, Живий Скелет і я.

— Дозвольте й вас запитати, прекрасний юний сеньйор, — промовив Живий Скелет, високий, кремезний чолов'яга, — звідки прилинули ви до нас на крилах вранішнього зефіру і чиї мармурові палати ви осиротили?

— Я перетнув прерію з караваном містера Пейтона і два дні тому прибув до Стоктона, — сказав Кларенс обурено, вважаючи, що йому тепер немає потреби щось приховувати. — Звідти я поїхав до Сакраменто до свого кузена і довідався, що він там уже не живе. Я не бачу в цьому нічого смішного! От я й вирішив податися на рудник, щоб добувати золото, бо… бо містера Сілзбі, який мав довезти мене сюди і, може, допоміг би розшукати мого кузена, убили індійці.

— Зажди, синку, я допоможу тобі закінчити, — промовив, підводячись, перший рудокоп. — А тебе індійці не вбили лише тому, що ти відстав від каравану разом з маленькою дочкою містера Сілзбі. Пейтон підібрав тебе разом з дівчинкою, яку ти дбайливо доглядав, а через два дні ви набрели на розбиті фургони Сілзбі і на трупи людей.