Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Самборський, ти іхтіолог чи придурюєшся? — спитав у нього Резо. — Ти що — не знаєш, що коли повітря в міхур вже потрапило, білуга навіть зануритися не зможе? Так по поверхні й хлюпатиметься, поки не здохне.

Резо був практиком. Грузини, як я помітив, взагалі мали в носі усі закони, якщо вони розходилися зі здоровим глуздом.

— Так що ж робити? — придурювався далі неіхтіологом Самборський.

Резо витягнув з чохла свій вокі-токі (так моряки називають переносні рації) й почав зв’язуватися з прикордонниками. Грузинською, яка гарантувала захист від прослуховування сторонніми. Через чверть години до борту підвалив… наш старий знайомець Летючий Отар! Посеред білого дня, просто попід пляжем. Справжня мафія може не чекати до ночі.

— Резо! Красавчік!

— Отарій! Камарджоба, бічо! — махали вони одне одному ще здаля, хоча доля білуги все ще була нам неясна.

— Так як же? — спитав Самборський.

— Зараз поясню, — пообіцяв Резо, відібрав олівець і просто в журналі вилову, який тримав у руках наш банкір-науковець, почав креслити потрібну суму, так само мугикаючи на кожну цифру:

— Мг, няу, му!

Самборський насупився й зганяв за капітаном.

— Тільки камбала й білуга, — підтвердив Резо. — Вони в Червоній книзі. До барабулі вашої й пікші мені діла нема, — а що, може, й справедливо. Грузія! У чужий монастир зі своїм статутом не ходять, як зауважив наш капітан, затверджуючи оборудку.

Тут нам карта й повалила. Звісно, доводилося тепер ділитися. Але порозуміння з інспектором дало нам можливість навіть удень, навіть для пристойності не шукати ту набридливу чорноморську хамсу, а одразу зосередитися на камбальній глибинці в сорок метрів. Самборський просто підслуховував розмови сейнерів на робочому каналі, хто де заметався та скільки центнерів хамси взяв, зводив це у величезну радіограму в Керч, яку скромно завершував фразою: «Інформацію доведено до суден промислового флоту». А хто їм лікар, якщо ті судна ловлять не різноглибинним тралом, як ми, а кошільковими неводами, обметуючи косяки хамси довкола, й лише заважають справжнім поганим хлопцям шукати калкана й осетра? Хамсою вашою копійчаною грузини все одно потім корів годують. Траплялося вам молоко, яке відгонить чогось рибою? Оце воно!

Дарма старпом за синдикат переймався. Поки його вахта — воно все вже й порішалося.

— Ну що, Марконі? Грузинська рейганоміка виявилася складнішою, ніж нам видавалося? — підковирнув таки мене старпом. Але наскільки складнішою, ми ще навіть не уявляли. Коли через кілька днів уже закінчився коньяк з гостевої каністри і я нарешті приніс зі своєї радіорубки довгоочікуване штормове попередження, то заскочив батоно Резо за якимось дивним зайняттям.

Він сидів у кают-компанії і замість заповнювати якісь промислові журнали чи ще якусь пов’язану з рибою звітність, старанно, висолопивши язика, заповнював якісь, як він сам пояснив, «заявки на парти». Мені одразу пригадався персонаж з «Міміно» Георгія Данелія. Він весь фільм шукав якісь експериментальні парти для школи в своєму гірському селі, і я ледь не розреготався. Втім, як виявилося, ні Георгій, ні Реваз не жартували.

Я потім ще не раз на таке наражався. Парти для школи шукали і солідний торговець сливами зі Шроми, який фрахтував наше судно до Геленджика, й директор чайного заводу поблизу Батумі, звідки ми возили чай на Херсон. І неодмінно експериментальні якісь. Що ці грузинські учні з тими партами робили? Які-такі експерименти? У Києві, на філологічному факультеті он ще досі користуються партами Олександрівської гімназії з відкидними кришками, за якими сиділи Паустовський та Булгаков. А тут таке пожвавлення на ринку парт. Чим більше я пізнавав Грузію, тим більше зміцнювалася моя підозра, що вчителі просто збувають ті парти щороку на якісь таємні склади міносвіти, щоб підтримати кругообіг парт в країні й примусити батьків знову витягувати з гаманців хрусткі купюри.

— Мій уже в дев’ятому класі. Того року вступатиме. Треба, щоб школу нормально закінчив, та ще й на вступ репетиторів найняти, таких, щоб самі в приймальній комісії і засідали. Ось де здирництво! Їм же за те, що вони професори, доплачувати доводиться, що їм якийсь нещасний рибінспектор…

— На іхтіолога вступатиме? — спитав я.

— Ні, навіщо, на юриста!

— Ну як же навіщо! Буде династія. Залишиш потім сину справу. Прибуткову справу.

— Ні, — впевнено сказав Резо. — Поки вивчиться, риба в морі закінчиться.

Зате, з подачі Резо, в порту стояли ми тепер не в рибному закапелку, затиснуті сейнерами, а просто під морвокзалом. Вахтовому можна було сидіти на балконі тамтешнього ресторану й відганяти витріщак від борту «Петра Кішки» криками:

— Ей, шановний! Куди преш!

Підпільний синдикат легалізувався і процвітав.

А тут ще отой флагман взяв моду, поки ми в порту, проводити з нашої радіорубки свої промислові наради, так звані флаг-строки. Ну там, скільки хто з сейнерів хамси зловив, кому бочкотара, кому пальне треба і таке інше. Флагман був наш, керченський, але так давно застряг у Поті у відрядженні, що говорив уже з грузинським акцентом. Кавказькі акценти — вони прилипучі. Як і звички.

— Ці шторми нам всю путину попсували, — скаржився нашому капітану. — Косяк азовської хамси від Утрішів пішов на південь, зараз вже десь у районі Піцунди. Деякі косяки спустилися аж до Сухумі.

Тож флагман перш за все пильнував, щоб промисловий флот «не лазив за паркан» — північніше 43-ї паралелі, й не виконував план за рахунок азовських переселенців. Азовську хамсу, яка зимувала на чорноморських курортах, ловити було