На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

«Мабуть, влітку тут гарно», подумав Вася і раптом весь похолов. Він побачив у дворі кількох озброєних німців.

«Пастка», вирішив хлопець. Він ладен був учепитися унтерові в горло. Та унтер покликав когось, і з будинку вийшла до них стара словенка, яку звали Марта Кобиль. Вона привітно посміхнулася і, в свою чергу, крикнула комусь, щоб гостям принесли вина.

— Вільно, — сказав унтер.

Вони посідали в дворі на замшілому камінні. Дві дівчини винесли бочечку вина і роздали всім склянки й чашки. До втікачів підійшов унтер-офіцер з солдатами. Він підняв свою чашку з словами:

— Вип'ємо, друзі!

Вася підніс чашку до губів і прочитав на ній слова, виведені срібною фарбою: «Хай живе воля!»

Їх знову вишикували і повели далі. Впали сутінки. Попереду лежала залізнична колія, де легко можна було наткнутися на німецький патруль. Вони йшли тихо, затамувавши подих, і, нарешті, минули полотно. Дорога була довга… На околиці одного села зненацька пролунав різкий оклик:

— Стій!

Унтер-офіцер назвав пароль.

— Проходьте, товаришу Михайле, — почулося з темряви.

Вони прийшли в контрольований партизанами район. Тут їх нагодували; а вони, немов очманілі, довго не знаходили собі місця.

Усіх їх повели до штабу. Хлопці стали партизанами. З якою радістю пішли вони в перший бій! Яка ненависть палала в їхніх очах, коли вони висаджували в повітря бронемашини, танки, залізниці. Мехті був поруч з Васею, у хвилини небезпеки він затуляв хлопця своїм тілом. Вася ображався, йому хотілося бачити німців в обличчя. У нього була зброя, і він заприсягся вбити якнайбільше фашистів. Він мстився за батька, за матір, за всіх закатованих, замучених радянських людей…

Вася замовк.

— Розповідай же, Васю, — попросила Анжеліка.

О, Вася міг би ще багато дечого розповісти! Про те, як Мехті знищив турка в Трієсті за те, що він шпигував на користь німців. Про те, як він подав чергову легкову машину рудому майорові, спокійнісінько вивіз його з міста й здав партизанам і як майор тільки тут, у партизанів, второпав, хто сидів за рулем машини й куди його привезли. Міг розповісти Вася і про невдачі Мехті: як йому не вдалося пробратися в Орлик й одержати інструкції в підпільній явці, а це призвело до того, що зірвався план знищення колони гітлерівських грузовиків; як вони обидва переплутали дорогу, одірвалися від загону й почали, як було домовлено, перестрілку з патрулями, певні, що зараз вступить у бій і весь загін. А загін був у цей час зовсім в іншому місці. Ледве ноги винесли звідти. Та про колишні невдачі не хотілося розповідати.

— До речі, ось і загін, — посміхнувся Вася. Вони скочили на площадку дзвіниці і побігли вузенькими сходами вниз.

— А де Мехті? — схвильовано спитала Анжеліка, першою добігши до Сергія Миколайовича.

— Він у штабі. І ви там будете потрібні, — трохи задумано сказав полковник. І одразу ж додав: — Так, по-моєму, будете потрібні. Перед тим, як ви знову повернетеся в Трієст, треба дещо з'ясувати.

— А хіба щось трапилось? — затривожилась Анжеліка.

— Прийдемо — узнаємо.

Йшло засідання штабу партизанського з'єднання. Карранті докладно говорив про те, що загонам, та й самому штабу з'єднання, треба частіше міняти дислокацію, щоб тим самим вводити німців в оману.

Карранті був блідий, раз по раз облизував кінчиком язика пересохлі губи, іноді, хворобливо морщачись, доторкувався до пов'язки на голові. Проте пальці його твердо тримали олівець, він діловито записував пропозиції командирів, своїм звичайним коротким і енергійним жестом осаджував надто балакучих, вставляв зауваження, давав поради.

Все, що він говорив, було слушним, потрібним, своєчасним. Та Ферреро коштувало великих зусиль нічим не видавати зростаючої неприязні до начальника штабу.

І чи не тому з'явилася ця неприязнь, що сам командир був цілковитою протилежністю Карранті?

Ферреро належав до категорії людей надзвичайно витриманих і мужніх, які можуть терпляче зносити всі тяжкі злигодні, фізичний чи душевний біль; таким людям не страшні ні голод, ні холод, ні сам дідько з пекла, але вони не звикли й не вміють приховувати своїх почуттів — краще їм руку відрубай, тільки дай на повний голос сказати, з чим вони згодні, а з чим ні.

Просто знайомих у Ферреро не було. Людей він ділив на друзів і ворогів; перших так само сильно й гаряче любив, як других ненавидів. Розмовляв Ферреро голосно, потискував руку друга так, що в того довго нили суглоби пальців, завжди з шумом посмоктував свою люльку, розкотисто реготав і довго не міг зупинитися, а коли його хто розсердить, то міг лютувати годинами.

В двадцять два роки, працюючи підручним слюсаря, Луїджі Ферреро помітив, що перед ним невідступно стоїть, навіть у сні, кругле, завжди усміхнене лице молоденької штамповщиці з сусіднього цеху. Він одружився з нею. Через три роки вона померла від сухот, лишивши йому сина, який тільки-но починав спинатися на ноги. Луїджі ридав на могилі, а вранці прийшов на завод з сивиною на скронях. На заводі ніхто не дбав про безпеку робітників, і якось одному калабрійському хлопчикові одірвало руку. Робітники припинили роботу. Коли страйк був придушений, одного з його призвідців, Ферреро, підручного слюсаря, вирішили звільнити з заводу. Дізнавшись про це, він розбив шибку в конторі й плюнув в обличчя управителю. Тоді його посадили на три місяці в тюрму. Там він пробув близько року: Ферреро тричі збільшували термін покарання за те, що він не переставав обзивати наглядачів мерзотниками і погрожував спалити тюрму.

Коли його випустили, він дізнався, що помер і син. Луїджі поїхав на інший завод, звідти його також невдовзі вигнали. Він перейшов ще на один завод, потім переїхав до іншого міста… І хоч у Ферреро почали сивіти уже й вуса, він і далі їздив у Турін, сидів на кладовищі біля могили