На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов
— Мабуть, у вас багато землі, Васю?
— Багато! Нема їй ні кінця ні краю, Анжеліко!.. А головне: господарі — ми самі!
Анжеліка посміхнулася:
— Ти принаймні не схожий на господаря!
— А все-таки господар!
Вася замріяно зітхнув:
— Люблю я навесні пробігтися рідними полями. Бувало біжиш, а вітер шмагає тебе в обличчя. Стомишся, упадеш на землю. Лежиш у траві й дивишся на небо. А небо — глибоке-глибоке, і хмарки пливуть, немов крижини по ріці в льодохід… І весною пахне. Жуки дзижчать… І зненацька забринить над полем привільна пісня — така ж привільна, як самі поля, така ж глибока, як небо над ними! Російська пісня…
Чудове лице було в цей час у Васі. Воно й справді здавалося вродливим, хоч брів на ньому майже не було видно і виступали веснянки, й часто моргали великі, голубі очі у вінчику з світлих, волохатих вій. І одяг у Васі непоказний: звичайний ватник, а довга шия недбало обмотана дуже поношеним темним шерстяним шарфом у дрібний білий горошок, що нагадував Васині веснянки. Та обличчя його світилося таким чистим світлом, що зараз німці навряд чи прийняли б Васю за дурнуватого, білобрисого німецького солдатика.
— Васю, — промовила Анжеліка, — ти давно знайомий з Мехті?
— Звичайно, давно. Вже чотири місяці!
— А в мене таке враження, ніби ви з дитинства росли разом.
— Ми росли в одній країні.
Анжеліка розуміюче хитнула головою. Вони поволі піднімалися на гору.
— Він азербайджанець?
— Еге, з Баку.
Анжеліка задумалась. Хапаючись за навислі гілки сосен, вона мовчки піднімалася вище; Вася йшов слідом за нею.
— А які в них звичаї, Васю?
Вася посміхнувся:
— Судячи з Мехті, хороші.
— Мабуть… — сказала Анжеліка. — Він такий сміливий, і мені здається, що в нього добре серце.
Потім вона знову спитала:
— Так ви тільки чотири місяці як знайомі?
— Чотири.
— Ви дуже схожі один на одного, — сказала Анжеліка і одразу ж додала: — І… не схожі… Схожі тому, що обидва добрі, сміливі. А не схожі…
Анжеліці, очевидно, важко було пояснити, чим же вони не схожі, і дівчина замовкла.
Почувся глухий вибух, а трохи згодом — далека стрілянина.
— Що це? — насторожилась Анжеліка.
— Смерть за смерть! — серйозно і тихо промовив Вася.
— Звідки ти знаєш, що це наші?
— Мені Мехті ще вчора казав, що вони збираються висадити в повітря німецький ешелон. Я теж хотів піти, та він не взяв мене. Сказав «відпочинь».
— А Мехті з ними?
— Не знаю. Ти думаєш, з ним може щось трапитись?
Анжеліка сумно посміхнулася:
— Я ніколи не думаю про такі речі, Васю. Це може трапитися з усіма. Хіба кожен із нас, вирушаючи на завдання, не розуміє, що він грається з смертю?.. Скількох хороших людей немає вже серед нас?
— Он ти яка… — здивовано протяг Вася.
— Так, Васю, і я рада, що стала такою. Розумієш, як тяжко, коли дорога для тебе людина йде на важку операцію, ти сидиш, наче на голках, і повторюєш у думці: «Поки що живий… поки що живий…»
— І ти більше вже не думаєш так про кого-небудь… «поки що живий»?
Анжеліка відповіла не одразу:
— Я ж сказала тобі, що ні.
— Ти славна дівчина, Анжеліко.
— Ти теж славний, — тихо сказала Анжеліка. І ще тихше: — І Мехті славний.
— А чим же ми все-таки не схожі? — спитав Вася. Анжеліка обернулась до Васі і довго вдивлялася в нього, наче хотіла визначити, чим же не схожий він на Мехті.
Серце Анжеліки було переповнене тривожними почуттями. Вона сама не знала, чому раптом сказала, що ці два відважні хлопці чимось схожі один на одного. Мехті й Вася, Вася й Мехті — ці імена вимовлялися завжди разом, вони сприймались як одне ціле, і раптом Анжеліка розділила їх… Що ж змусило її зробити це?
Іноді Анжеліка йшла на завдання сама: до товариша П. або ще кудись. Повернувшись до загону, вона насамперед шукала очима Мехті, і, Коли погляди їхні зустрічалися, серце дівчини починало схвильовано битися. Мехті зустрічав її так само, як зустрічав усіх інших партизанів, що поверталися з завдання. З Анжелікою Мехті був завжди навіть суворіший, ніж з іншими… Та їй, здавалося, чогось іншого й не треба було: тільки б бачити його, як він розмовляє з товаришами, як він сміється, навіть як він їсть. Анжеліка думала, що всі повинні ходити, сміятися, їсти, жартувати так само, як Мехті. Чому? Вона боялася питати себе про це.
Якось Мехті роздобув аркуш хорошого паперу й покликав до себе Анжеліку.
— Сідай отут, на пеньку, — сказав він, — я тебе намалюю…
— А навіщо це? — збентежено спитала Анжеліка, і серце її неспокійно забилося.
— Не хочеш — я намалюю когось іншого.
Анжеліка опустилася на пеньок.
— Малюйте. А потім ви подаруєте мені портрет?
— Якщо добре вийде — подарую!
Мехті кинув на дівчину пильний, проникливий погляд.
Важко було Анжеліці витримати цей погляд. Вона вперше дивилася прямо йому в очі, — веселі, розумні, лагідні, — і їй здавалося, що вона тоне в них… Анжеліка одвернулася й розсміялась.
— Ну, годі, що за несерйозність! — сердито буркнув Мехті.
