Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Чомусь мене все стави Юришкові цікавили.

— А шо ж, — питаю, — зі ставами з дєдевими си стало?

— Та шо? Стави тоті то на Дмитра перейшли, та так того ніхто не сокотив, то й пропало. Ше перед смертев хотів дєдя на весну перечищати та вже й не зробили нічого. А витак єкас біда ци потроїла рибу, ци шо, а лиш вігибло тото все. Та шо годував дєдя, може, йких десіть років, а з того най би кому хуч один обід був — так все й пропало…

— А єк ви си ділили, брати ніби? Ци судом, ци єк?

— Ні, ми таки сами поміж собов си поділили. Василь узяв тот грунт, шо коло ріки, там, де ше дєді в дєдя шинок мав. А Михайло отот кавалок, шо, ади, генде. Дмитро у тій хаті осів си, а я у цій.

Юрішкова забудівля на дві хати під одним дахом. Все модне, на тисячу літ раховане. Дерево — як залізо. Двір каменем виложений.

— Та по Дмитру си лишила лиш одна донька, от шо тепер за Яцком за Мадзуром, та й він, таки Яцко тот, тут зо мнов сидит. А по Михайлу си не лишило дітей, лиш одовица, та й тот грунт на одову пішов. А вна си віддала удруге, а тепер приймила собі зєтя до доньки від того, від другого чоловіка. Та й так йкос пішло усе. А я маю четверо дітей — та й шо? На мене ше було шос грунту, а єк я їм, дітєм, роздам, — та й шо їм си дістане?

Іван якось сумно похилив голову. Доля дітей, видимо, турбувала його. Знайома картина на Україні: батько — багата людина, а вже третє покоління не має з чого жити. Якесь нерівне вибухання енергії.

— А де ж дєдеві гроші си діли? Та же відев — у дєді у вашого були гроші, а от ви, єк я виджу, негрошовита людина.

— А хто то може знати? Дєдя нічо нам не казали, єк умирали, і нічо ми не знаємо. Приєтель був у дєді, ґазда один. І каже дєдеві: «Ей, братчику! Єк шо маєш, — тра ховати добре, бо тепер час сам знаєш єкий». А дєдя му каут: «Я си не бою. Най палє мені ці хати, є у мене за що поставити мури. А ховаю я не на те, аби і знайшов хтос». Так дєдя казали… А ми нічо не знаємо. Ци де в землю закопали, ци єк, — нічо з того не можемо знати.

З якимось дивним почуттям оглядав я цю хату.

Оці масиви залізних грат у вікнах особливо приковували мою увагу: я думав про ту тривогу, що її поглинав цей метал, допомагаючи спати спокійно пушкарському отаманові. Іван видимо бачив, що я дивлюся на грати, й почав:

— В оцій хаті, що я тепер, була, рахувати, канцилярня. А в оті, шо Яцко, там жили дєдя. Ає… любили, шоб було просторо: хати високі клали, двері високі, аби си не хилєти. Вже я й глини підсипав собі тут, а все, дивіт ци, єк високо. У ті хаті Яцко прорубав собі великі вікна, а у мене — нехай так буде, йк за дєді було. Хуч тепер, дєкувати Господеві, і не чютно вже за опришків, та прото — най так буде.

Ця хата бачила так багато людських сліз і крові колись… От під оцю лавицю, може, запихав Юріштан людей, скувавши їх «на остатнє вогниво». А от гвіздок. Може, стирчить тут іще з дєдевих часів. Може, на ньому гарапник отой знаменитий Юрішків висів.

Я запитав Івана. Показалося, що дійсно так воно й було:

— А де ж він си подів, гарапник тот?

— Та він там і висів так. А тільки жінка — не цеса, цеса вже в мене друга, а тота, перша, — спалила ци де го діла, Госпідь її знає. Я все, було як шо, то погрожую: «Чкай-чкай — от їк я тебе спарю отим гарапником». Бити не бив, лише так, на страх говорив. Та раз приходжу д'хаті, див'ю си на цвях — нема. «А де гарапник?» А вна мені: «А я видків можу знати? Ци мені лише діла за гарапником за твоїм си дивити?» Вже єк-сми питав, допоминав си… «Таже то памнєтка, — кау, — по дєдеві» — і не сказала.

— Але ше шо маєте по дєдеві? Оріжє йке, фантє.

— Та… таки так, шо си й не лишило нічо. От ґаздівство. Шо на дворі теж, а більш нічого.

— Пістолетів єких, пушок, тобівок, порошниць, ременів.

— Нічо нема, пушок, сказати, було в нас доста, лиш коли війшло тісарське право відбирати оріжє, ід нам теж прийшли. Напакували того доста, було шо нести. Та віддати усе тото старості, бо тогди вже старости настали. А витак за єкись чєс переказує тот староста, шоби дєдя прийшов забрав тото усе оріжє, бо дєдя тото собі усе вислужив. Лиш дєдя наш гонорні були. «Хто, — каут, — забирав, тот нехай і назад принесе». Так воно там і пропало. А тобівок, ременів — того не було в нас по багато. Дєдя не любили фантя пишного. Ремінь носили от найпустіший, такий, єк цес.

Іван показував звичайний гуцульський ремінь, що лежав на лавці (гуцули носять широкі ремені, вершків 8 і більше завширшки).

— Клапанчина старенька. Я й сам не дуже лакім до вбері, бо вберя їсти не дасть. Крисаньчина у мене бачите йка? Аби була. А дєдя і в люди ходив так, єк я оце сиджу перед вами.

Оповідали мені люди потім про цю охоту ходити убого. Трапилося якось щось таке в