Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
— Хіба ми знаємо?
Триста літ, може, гуцулів названо уніатами, а й досі вони не знають, чи є яка ріжниця. Так само не знали й в ту хвилю, коли нараз з учорашніх православних стали сьогоднішніми католиками. Зрештою… Як з-під руського князя переходили під угорське опікунство, як ставали під польського короля, як, нарешті, опинилися під австрійським цісарем, — чи знали, що з ними робиться? Десь уже згодом приходила нова власть до села, накладався новий тягар — і тоді лиш помічав гуцул намацально зміну чогось там десь, та хіба ще казали йому, що до найяснішого пана треба їхати тепер не до Варшави, а до якогось Відня, дідько го знає, де то вно є.
Поговорили ми зі старою на ввічливі теми: от про барабулі, про вигляди на сіно, отаке усяке не однаке. Відтак, як уже минула відповідна для ґречності міра часу, дідок звернувся до жінки:
— А внеси-ко стару вберю — я панові покажу, єк то си носили давно.
Жінка пішла до комори, винесла стару тобівку побивану, порошниці. Надзвичайного нічого не було, я вже бачив такі порошниці і такі тобівки, але для діда вони мали, певне, більше значіння. Він любовно оповідав мені, як то «брало си таких шість та си зрєхтує на столі, а витак лиш си вбирає. Та й аби одно за одно не зайшло, та й аби си не зсунуло». Але як то власне зрихтовувалося й надівалося, розповісти до пуття не міг.
— Дідочку. А ци би-сте не відпродали мені отої вашої вбері?
— Ой нє. Не продавав бих.
— А я продам, шо не мете знати й коли, — вставляє жінка. Для неї, очевидно, се старе реміння та заліззя не було священним.
Дід стратив охоту оповідати. Мовби оце показання «старої вбері» було кульмінаційним пунктом. Стало тихо. Сидіти довше не було пощо, тим більше що, як мені здавалося, старий починав уже непокоїтися: чому сей пан-так пильно до всього допитується? Може, мав якісь стародревні гріхи пушкарські і от боявся, як би то на порозі гробу не довелося розплачуватися.
Я встав іти.
— А що, дідочку, єк кємуєте: ци давніше було ліпше, чи тепер? Ци хтіли би-сте, аби тоті старі чєси шє си вернули?
— Ой паночку, хто би гаразду не хтів, хто би гаразду не хтів.
Сим рефреном закінчилася моя візита. Заспокоївши в делікатних і непомітних формах дідову тривогу, я пішов.
Було занадто пізно, аби щось робити, і занадто рано, аби лягати спати. Надходив гірський вечір. Лагідний, тихофарбний. Щось непередаваемо величне є в тім тихім наляганню вечора, як от смирніють гори, обвиваються в колихливі тумани й поважніють. Величання співається.
Стрічав я вечори. Всюди. І на безконечнім степу українськім, коли чайка гріється крилом у посліднім променю і кигикає, ховаючися в очереті загубленого серед просторів озерця; і на великих могилах — Січах Запорізьких, коли з надходячим вечором так защемить, затужить серце, що аж сльози витискаються з очей і росять лице; і на хвилях старого Дніпра, любуючися, як засипляє він, наш прадід, слава наша і душа, як у тихім затоні сплеснеться нараз велика риба і довго ходять круги, б'ючися в прибережне каміння; і десь у Слобожанщині над берегами убогої річеньки, бідненької, забутої, але прекрасної, як сон благословенний.
Багато вечорів зустрічав і боюся сказати, що не знав вечорів ліпших над гірські, але які ж вони чарівні! Які величні, як багато говорять і кличуть далеко вони, незабутні гуцульські вечори!
В'ється плай поміж скалами. Тягне вогкістю з лісу. Десь цоркотить струмок. Довгим, нескінченним зигзагом повторяється якесь вориння. Підійдеш до нього — царинка світло-зелена, вся процілована послі дні ми відгомонами догоряючого неба. Очі йдуть далеко-далеко по ній, аж поки не упруться в темну глибінь дальніх лісів. Трошки підіймеш повіки — і сині верхи, верхи, верхи… Незчислимі, в безконечнім ряді. А ще вище очі підіймеш — незглибиме склепіння глибокого, бездонного неба. Окрило своїм омофором і благословляє.
А доокола так тихо, так глибоко тихо.
І розплистися хочеться в сім безмірі величності, злитися воєдино з красою і дякувати, дякувати зі слізьми, що існує вона і я в ній.
Я пішов попри Гердліччин будинок глибоко потоком. Ні душі, ні звуку. Вистане кремениста скала, перекидається то на той, то на той бік потоку, і чомусь кожний крок по ній будить радість життя.
Вертаю над Черемош уже пізно. Заходжу ночувати до якоїсь корчми, але не спиться. А до того ще вночі приходили під двері якісь люди, стукали в шиби, корчмар виходив у патинках, шепотівся щось — от зовсім мовби контрабандисти або злодії.
А рано-ранесенько встав і любувався, як сходить сонце, починає освітлювати стебненські верхи.
Два Черемоші сходяться тут — примітне місце. Історичне. Он на тім боці православна Буковина. Маленька смужка води — й інші порядки, інший світ, інші відносини.
Сів змалювати місце спливу двох Черемошів, але так змерз, що довго потім бігав по ковбках, аби хоч трохи нагрітися.
Пора! Іду мостом. Дорога «галицьким боком» досить добра; вориння з якимись надзвичайно високими колами. Гарно йти!.. Десь треба скрутити на стежку вгору до Юрі пікової хати, але де, не знаю.
Іду — і чомусь усе мені дає настрій. Це ж не є жадна «історія»: от якихось 50 літ тому жив собі поліціант у Стебнях, а от чомусь те ж саме відчуваю, що і бродячи по руїнах древнього замку. Щось відбувалося от на сій дорозі, на сих безжурних царинках, під поглядом мовчазних верхів. Жили і терпіли люди, і десь отут, невидимо, але чутно, отут, по оцих стежках і царинках, розсипані німі символи їхнього терпіння. Коби лиш уміти відчитати.
Іде якийсь гуцул. Старий уже,
