Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Король хвилювався…
Ходив великими кроками по покою, щипав борідку і, часто моргаючи очима, хмурив чоло. Затаївши глибоко усмішку на устах, що до неї, як до душі, не можна було дістатися, стояв в позі, повній пошани до короля і до самого себе, канцлер Великого княжества Литовського і розумними очима стежив за збентеженим королем.
— Та матерія о коеквації, я так думаю, не скоро скінчиться. Одні хотять від смерті святої пам'яті короля Владислава зачинати, другі від 1637 року, треті ще термін вигадують. Кожна партія інший висуває…
Король нетерпеливо махнув рукою, мов хотів сказати: що ти мені з коеквацією, коли у мене інше в голові. Радзивілл замовк.
Настала павза, переривана лиш звуками кроків короля. Ян-Казимір, видимо, рішався на щось і ніяк не міг рішитися. Почав дихати важко і сопти через ніс. Коли зупинявся на хвильку, видно було, як дрожить у нього одна нога.
Нарешті дихнув сильно — рішився — і став против канцлера. Але схвилювання свого все ж не міг здержати.
— І лежить? Нічого не говорить?
— Та… я докладно не знаю, бо я там не був, але кажуть, що майже зовсім непритомний. Не то щоб непритомний, а… без руху лежить і нічого не говорить.
«Дурна Гальшка… Чому вона не давала мені знати точно щодня? Знає ж, що у мене оцей сейм проклятий і що я нічого не годен тепер думати», — промайнуло в думці короля.
— А тестамент єсть?
— Н-не знаю… Знов кажу — я в сі справи не входжу. Але, як зачуваю, тестаменту нема. Тішаться надіями свояки, кревні, ближні й дальні, що обірвуть дещицю при спадку. Міліони ж!
— Ну, ще зачекають, — вирвалося у короля.
— Чому? Як виразної волі умираючого нема, потомства Бог дав, жінці відійде дрібничка з її посагу та з віна мужного, — а решта куда ж дінеться?
— Пане канцлере… Що я хотів вас поспитати… Пан є старий чоловік, в річах правних біглий… Зрештою, я маю повне довір'я до пана і, здається, не раз давав докази свого… своєї…
Радзивілл глибоко уклонився.
— Хіба давно було, що пан так завзято боронив прав литовських, а я, хоч і діткнуло то мене, а все ж забув і не мав урази до пана. Правда.
Радзивілл ще глибше уклонився.
Осінній сумерк западав щораз глибше. Річі губили контури і спускалися кудись вниз. Ставало тихо.
Хлопчик вніс свічі, але король крикнув на нього, аби забирався пріч разом зі своїми свічами, а сам знов почав ходити, не зважуючися вести бесіду далі.
— Я от що хотів спитати… Більша часть дібр шановного пана маршалка походить, як відомо, не з одідичення по предках, а з дарів довголітньої ласки покійного мого брата і хіба частиною з прикупна. Оскільки ж кревні Казановського мають право претензій до маєтку маршалка? Мені здається, жодного права не мають… Мені здається, чоловік в такім положенні, як Казановський, може зробити зі своїм маєтком що хоче… Буквально що хоче…
— Цілком слушно, ваша королівська моць. Маршалок може записати своє добро буквально кому хоче, але… Але ж треба записати, а пан Казановський лежить без руху. Значить, пропало. Як ще знайдеться писаний тестамент, то добре, — станеться бодай після волі покійного. А як ні — розшарпають великанську фортуну всі, кому тільки не лінь буде протягти руку і довести якесь покревенство з паном маршалком.
Помимо того, що майже зовсім уже не було нічого видно, Радзивілл чув яскраво, що схвилювання короля досягає найвищої гостроти. Чув се і підсипав олію.
— А тестамента, певно, нема, бо про обляти я щось не чув. Пан маршалок хоч і в підошлім віку був чоловік, а не гадав, здається, борзо умирати…
— А якби… якби був усний тестамент?..
— Коби ж то він був.
— І був би правосильний?
— Потвердження його залежало би в данім випадку виключно від вашої королівської мосці. Коли ваша королівська мосць узнаєте такий тестамент правосильним — він стає під оборону закону.
Ян-Казимир положив Радзивіллові руку на плече. Рука дрижала.
— Пане канцлере… Тепер вакує економія Кобринська… Добре стоїть… В пару тисяч — правда? Я би хотів запевнити пана канцлера, що він сю економію вже може вважати своєю…
Ще глибше поклонився Радзивілл. Ся економія дійсно був ласий шматок. Ще лиш не міг догадатися — під що так підлазить король. Але як би там не було, постановив користати з хвилі.
— А кому, коли насмію запитати, ваша королівська мосць рішили дати маршалківство надворне?
— Але ж княже! Ще ж Казановський жиє!
— Я не о короннім маршалківстві, а о литовськім.
— А… Прошу вибачити. У мене сейм все в голові перевернув. Я, по правді сказати, ще не рішив. А кому би жичив то віддати пан канцлер?
Радзивілл усміхнувся у тьмі. Клювало.
— Преці ж я не роздаю урядів. То вашої королівської мосці воля.
Замалим не крикнув Ян-Казимир: «Княже, пощо між нами комедії!» — але здержався. Се вже хіба би був більший цинізм, як у Радзивілла. І тому, прийнявши солодкавий тон, король сказав:
— Я не потребую о тім нагадувань, лише хотів би засягнути поради пана канцлера, як досвідченого в ділах державних мужа, з одної сторони, і яко найліпше ознайомленого з литовськими стосунками, з другої. Преці ж князь дуже добре розуміє, що я не хотів би своїми невдалими комбінаціями викликати хоч дрібку незадоволень серед панів оптиматів Великого княжества Литовського.
— А писарство?
— А писарство нехай переходить на
