Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

каже, що немає молока. А я тогди: «А ци знаєш, хто я такий?» Йк я сказав то-то слово — спуджєли си усі ґазди, а я лиш пішов до комори, перемішєв гет цалком усьо молоко, а витак-сми пішов обзирати хату доокала. «Ага! — кажу. — То вже знаю, де стрівба. Ану-ко дайте мені столец, я сюда лізу». Та йк-сми наметав, браччику, тих стрівбив — повну тайстру. А тогди до ґазди, та дав му катуш усюда, попід груде, та й пі гнав до Стебних до Юрішка. Та кіко йшов — все карав: шо ступ'ю — та пласом, шо ступ'ю — та пласом.

Громадка слухачів похитує лиш головами. Се нове покоління; його уже б'ють векселями, ліцитаціями, а пласом уже не б'ють.

— Та єк же тот ґазда міг відержєти?

— Відев, уже так бив, аби відержєв.

Сумно типове оповідання, якщо вірне. Є в слов'янськім щепі якийсь наклін до безладдя; яскраво виступає він у гуцулів. Безладдя — чи то в симпатії, чи то в жорстокості, чи будь-де. Ну, от сей пушкар. Прийшов відбирати стрільбу у свого брата-гуцула, робити йому кривду. Але пощо ж було перевертати молоко? Пощо було потім катувати чоловіка? Для якої потреби? Сказати б, від уродженої жорстокості — так її ніби не має наш нарід. Безладдя, от безладдя. Гадає як поліціян, то мусить бути і катом.

І йду я царинками, гуцульськими царинками, світлосяйними, повними невимовного чару. То там, то там поперепліталося воринє оригінальними голубими зигзагами. Квітів — море! Тонеш у квітах, у медових їх запахах, губишся серед колосів — гір, що наокола. Груди розпирає від сього всезцілющого повітря, від блакитних рефлексів на всім, від зелені, що дише, що кричить звідусюда. Не знаю, чи йдеться ще де так добре, як гуцульськими царинками.

От Устєріки. Місточок якийсь, а на місточку старенький гуцул. Підійду просто до сього гуцула, от так собі, відразу, серед дороги — а може, що зловлю!

Вітаємося, говоримо о посторонніх речах; позіхаючи, показую на Гердліччин будинок і говорю щось дотичне. Поволі-поволі розмова приходить власне на бажАний грунт. Оповідає мені дідок про Гердлічку, якого сам ще пам'ятає добре.

— Велику силу мав, велику: кого хотів, того від синтерунку брав. Не так, шоби просив, ци єк, а лиш брав отак за руку та й: «Ано! Йди д'хаті…» А єк му хто з комісії шо сказав, то він на тото: «А з ким я буду гір боронив?»

Оповідав далі, які катуші побудував Гердлічка, як карали людей у тих катушах.

— Та шо в катушах? Єк хто лиш попри іде, то ци дивит си на него, ци нє,— оннаково біда тобі буде, як пушкарі око на тебе мають. Єк іде чоловік і не дивит си, то зара кричуть пушкарі: «Мой! Ану-ко йди суда. Шо ти так землю риєш очима? Може, у тебе сумлінє нечисте. А подиви си! То твій тато й мама твоя», — і б'ють. А єк дивит ци чоловік на катуш — знов недогода: «Шо ти — за співником шукаєш? Може, там твій товариш сидит?» — і знова б'ють. А то дорога не суда була, лиш висше отам, попід мур та де сутки вулицев.

Де була дорога колись, там тепер величезні сосни, а за ними сад перед Гердліччиним будинком. Домочок білесенький — колір невинності, а скільки то сліз пролилося коло сих білесеньких мурів.

Дідок попався словоохотний і оповідає сам, без усяких наводящих питань. Оповідає про Гердліччиху, як то вона сиділа на ґанку і приймала поклони від усіх прохожих. А як хто не поклонився, — зараз кричала на пушкарів, ті вибігали й били ні в чім не повинного чоловіка.

І це ж все було так недавно: всього якихось піввіку тому назад. Австрія тоді вже була конституційною державою, і десь там засідав парламент…

— Де ж подівся той Гердлічка?

— А дес у Кутах, ци де, помер. Єк скасували мандаторію та настали суди, то Гердлічка пішов на пенцію. Та шо дуже затоскував, то шос скоро помер. А Гердлічиха таки тут померла. Бідна була дуже.

Так скінчилася могутність. Десь, тиняючися по судових закутках, помер всесильний Гердлічка, а його жінка, що за невідданий поклін веліла бити, кого вздріла, — годувалася під кінець життя жебраним хлібом.

Питаюся, коли ж було ліпше: чи давніше, чи тепер. І, на превелике здивовання, отримую відповідь, що давніше було ліпше.

— Але чому?

— Порєдок був. Не міг будь-хто пискувати, ци там шо. Зараз Гердлічка кличе до двора, всип'ют бобу доброго — та й іди. Челіді також не спускав. Єк котра єзиката, ано! Проскєгнули, всипали дваціть і п'єть або й усі п'єдесєть — та й носи на здоров е. А тепер шо? Суди, та пересуди, та доводи великі. Давніше, май, доводів великих не було.

Простіші порядки, як бачу, більше трапляли до переконання простій душі гуцула. Були відповіднішими, ніж сучасні.

— Ає, ає! Поки був Гердлічка, поти й гаразд був. Бо тогди не треба було ні адукатів тих, ні штампілів, а єк шос собі зайшов ґазда з газдов, то йдуть до мандатора — так і так, пане. А він зара: «Василь, Петро, ци хто там з пушкарів! Ану!» Та зараз на столец, та й тому десіть буків, і тому десіть буків. Та вже й помирив. А тепер шо? Єк жінка тєжка, то не маєш права свої жінки ударити. Таки рахуйте — свої! Бо кажуть, шо може скинути. А чому тогди не скидали?

І оповів один цікавий Гердліччин винахід:

— Там на горі було таке корито уроблене. Йк котра тєжка челідь, то лягає черевом у корито, так її й б'ют. То череву нічо си не стане, а «тота пані» відповідає, ає. Та й другій так само, ніби жінці, як си посварут, ци єк. Та єк повстают, то лиш с… в жменю та й тікают! Ає, то так було.