Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Але не забуваймо, що таке й Голови. Це забите в гори село, мало приступне навіть тепер. Навіть тепер «возова дорога», якою можна їхати, йде тільки до кінця Красноїлі. Тут досить стрімка скеля, і по ній правильним зигзагом старинний кінний тракт, шириною рівно стільки, щоби два коні могли розминутися. Він в ужиттю й тепер, бо хоч за потоком і є якась ніби «дорога», але нею їздити не можна, та ніхто й не їздить, бо за потоком і воза ні в кого з гуцулів нема. Зрештою, ця «дорога» йде тільки до воріт школи (про яку завідувач її каже, що він є головою «найвищої школи в усій Австрії»). А щоб уявити собі хоч трощки, що то за дорога, то варт пригадати спірку завідувача школою з попом красноїльським, москвофілом. Піп подав скаргу на вчителя, що він не ходить з учнями до церкви. А вчитель у своїй відповіді послався тільки на дорогу, якою треба, аби дійти до церкви, «шіснадцять разів переходити через воду», а містків жадних нема.
Отже, не диво, що в такому селі й поняття про державний лад і його агентів мусить носити на собі печать своєрідності.
І вже селянин з Устєрік говорить про Юраша трошки май інакше. Правда, і в цьому оповіданні не все лагідно й благородно, і тут випирають десь гострі боки Юрі пікового характеру, але все ж насамперед тут Юріштан — носитель порядку, невтомний переслідувач опришківства.
І от мені цікаво звести то все докупи й попробувати системи синтезу.
Два дні свят. В уяві малюються громадки гуцулів десь під темними тінями груш, барвні плями хусток, запасок на сліпучо-яскравих царинках, поважні «бесідування» свобідних людей. Днина вільна, не треба нікуди їхати, нічого рубати, нести, тягти; охотніше тоді говориться з захожим чоловіком та й настрій цілком інший, святочний, щиріший.
Хочу піти на властивий терен діяльності Юріштана, славного ватажка пушкарів, — на Устєріки й Стебни. В Устєріках жив знаменитий мандатор Гердлічка. Ще й досі стоїть той будинок, де він жив, звідкіля розходилися по всій Гуцульщині страшні прикази. Той катуш, у котрім перемучилося стільки людей, згорів, тепер на тім місці барабулі ростуть. А цікаво було би глянути на ті заґратовані вікна, на ті стіни, що чули в собі стільки стогонів і безумних криків, плямилися кров'ю, не раз дрижали від тяжкого плачу безневинно катованих людей, що попадали в той тричі славний катуш. Уже давно минули ті криваві часи, вже, може, нікого в живих не зосталося з тих людей, що були мучені в тім будинку, а пам'ять о людських безневинних терпіннях усе ще жива, все ще бурить кров гуцула при однім спомині.
— А най би й місце тото крізь землю си провалило, кілько то там людей си намучило! — скаже вам кожний, очі блиснуть, а рука мимоволі дужче стискає топірець.
А в Стебнах жив сам Юріштан. Гей, велика то була людина на Гуцульщині. Ще живе й довго ще житиме серед народу пам'ять о нім. Я чув, що в Стебнах позістали ще його хати, живий навіть один із синів його, любимець Іван, — і от хотілося побувати там, на власні очі все побачити, поговорити з тамошніми людьми. Тут іще живі традиції опришківства, тут іще кожний старшин чоловік пам'ятає часи, «коли то шє не було паничів, коли все було май інакше».
Днина файна, Черемош аж срібно-блакитний і тихий якийсь — мов теж святкує. На Вигоді перевозить мене дарабчиною дідок: міст зірвало ще тогід, дід заробляє тепер перевозом. Утішний такий дідок — усе хоче бути жартівливим, але щось не йде то йому так злегка, як іншому; наверчує він себе.
— Куда хочете йти, пане?
— На Вскєріки.
— Та не йдете дорогов?
— А не йду. Бо дорогов-сми ходив пару разів, а цим боком шє ні. Таже царинками мож перейти?
— А чіму ні? Ей-ей-ей! Дівко! — кричить нараз до якоїсь дівчини, що йде берегом. — Єк у вас до шлюбу йдуть? Ци так, єк у нас? Бо в нас поперед…а витак до шлюбу йдут! — і сам перший сміється з власного жарту.
От я й на тім боці. Кілька хат є коло Вигоди. Сидять люди. Чоловіки, молодиці. Загадую — якщо тут зараз, на першім же кроці, щось довідаюся цікавого, то ціле полювання буде удачне. Ловецький забобон.
Підходжу. Вітаємося. Починається розмова про верем'є, про сіна, про те, про се. Відтак переходжу до «наводящих питань» — от звичайні ловецькі способи. Як то кажуть — на все треба спосіб мати…
Репліки маю звичайні, пересічні: оповідають те, що кожний, а таки кожний, гуцул зуміє оповісти. Все з третіх уст, все загальновідоме. Нема нікого старшого віком, очевидця.
Але от з другої громадки підходить гуцул. Цей уже знає щось більше. Оповів з уст якогось знайомого пушкаря епізод з ліквідації пушкарства.
— Єк то відбирали стрівби та гет цалком усе у людей, так оден ґазда з Красноїлі мав стрівбу дуже красну та й не хотів ю віддавати. Та шукав і Юріштан, шукали усі та й не можут ізнайти. А я собі покємував тогди та й кажу: «Чкай, я вже знаю». Та й пішов ід тому ґазді. Пшов-сми, а то далеко та й я шос і зголоднів. Приходжу д'хаті, прошу води. А то йкби й молока дали, то би си не відрік. Виносить дівчинишє води, але такої охабленої, що фе було й пити. А я кажу: «А ци би-с не дала молока?» А вна
